– Ти цю картинку десь чув?
– Ні, я її сам придумав.
І хлопчик повторив свій експронт. Чи заново імпровізував. Музикував і розповідав…
– Зима. Сніг. Хурделиця. А в гаю біля ялинки мерзне зайченятко. Воно плаче. А тут ще лисиця до нього підкрадається. Але щось її сполохало, і вона втекла. А закінчується картинка веселою весняною капіжжю. Мені захотілося намалювати цю пісеньку…
– Ти молодець. Ти це добре намалював. Це в тебе вийшла маленька казка в музиці. Ти – маленький композитор. А може колись станеш великим композитором. Старайся, хлопчику.
– Я буду старатися. Ми з роялем вже подружили. Він на мене вже не сердиться.Правда, роялю?
І провів по клавішах.
– О, чуєте? Він сміється.
– А хіба рояль на тебе сердився? Я щось не помічала за ним такого.
– Так, трішки сердився. Коли я неправильно грав.
– Це тобі здалося. Рояль просто не міг на тебе сердитися.
У двері директорського кабінету постукала Ліна Митрофанівна.
– Ізрайлю Павловичу, до Вас просяться ось… Жінки.
– Заходьте. Прошу.
– Познайомтеся. Оце мама Миколи Рязанова.
– Микола Рязанов… А-а, це той талановитий хлопчик. То Ви – його мама?
– Так. А це – моя сестра.
– Так… Чув я про Вашого сина. Кажуть, дуже талановитий хлопчик. Станіслава Андріївна вчить його грати на роялі. А Ви… Щось хотіли?
– Я хотіла б зустрітися з сином. А мені чомусь не дозволяють. Чому – я не знаю. Мене ж не позбавили материнських прав. І перед законом я не завинила.
Директор став гортати якісь папери. Потім встав, підійшов до сейфа. Дістав ще якусь теку.
– Так… Микола Рязанов…Він поступив до нас як сирота. Не знаю… Так… Тут є про матір… Але є і вказівка, щоб не допускати контакту з нею. Хвора вона чи що…
– Ну ви ж мене бачите… Можу показати документи. Ніяка я не хвора. Це якесь безглузде непорозуміння. Або спроби мого чоловіка розлучити мене з дитиною. Але ж …
Людмила плакала. Ліна Митрофанівна співчутливо дивилася на жінку. Ізрайль Павлович непорозуміло знизував плечима.
– І батько в Миколки є. Він військовий, підполковник. Живий і здоровий. Він сам себе звільнив від клопотів про сина.
Директор задумався.
– Навіть не знаю, як мені бути. Вказівка, розумієте? Я мушу її виконувати. Хіба… Ліно Митрофанівно, неофіційно. Проведіть їх. Але не кажіть хлопчикові, що ви його родичі. Ну… Чули про нього. Хочете послухати, як він грає. Зрозуміли?
Глянув на Людмилу.
– Тільки не плакати. Інакше зустріч не відбудеться. Ліно Митрофанівно, на Вашу відповідальність.
Жінки вийшли, а Ізрайль Павлович заходив по кабінету.
– Щось у нас не так. Багато чого не так… Машина… А ми що? Ми навіть не гвинтики…
Вони слухали, як Миколка грав. У Людмили по обличчю текли сльози. Оксана їй моргала і показувала на двері. Нарешті Людмила заспокоїлася і більш-менш рівним голосом сказала:
– Добре граєш, Миколоко. Молодець. Виростеш – буде з тебе музикант. А покищо вчися.
– А Ви хто?
– Я – вчителька. Чула про тебе і прийшла послухати, як ти граєш.
– Але… Ваш голос я вже десь чув. Він мені дуже знайомий.
– Може, просто на когось схожий.
– Це було дуже давно, але я пам’ятаю Ваш голос. Я його чув. І не раз.
– Ти вже цього року підеш до школи?
– Так. Я піду в перший клас. Але музику я не кину. Мамця буде мене вчити і далі.
– Мамця?
– Так. Це Станіслава Андріїівна. Її так називають ті діти, у кого нема мами. Є ще одна мамця. Філомена Андріївна. Але моя мамця – Станіслава Андріїівна.
Тут Людмила розридалася нестримно, і Оксана поспіхом вивела її , сяк-так попрощавшись, подякувавши і залишивши для дошкільної групи чимало ласощів. По дорозі картала сестру.
– Ми ж з тбою домовлялися. Ти ж мені обіцяла.
– Не можу я, Оксано. Не можу. І ти б не могла. Ти тільки подумай: він іншу жінку називає мамця. Це ж збожеволіти можна.
– Більше ти зі мною не поїдеш. Можеш на мене ображатися.
– Але я його бачила. Він виріс, змінився. А як він грає! А яке у нього одухотворене обличчя, коли він грає. А голос мій впізнав. Ти чуєш, Оксано? Впізнав. У мене серце ледве не розірвалося. Боже мій! Мій син!
– Але ж сама розумієш, нам дозволили. Попри вказівку. Ми не мали права підставляти ні директора, ні ту виховательку.
– Все. Добре, що я його побачила. Тепер я зможу жити далі.