Тепер Миколка майже кожного дня заходив у ту казкову кімнату, де стояв рояль. Спершу хлопчик навіть трохи його побоювався. Йому здавалося, що це велетень,  чарівник,  і, коли Миколка не впорається і не зможе правильно грати,  тоді рояль розсердиться, загуркоче своїми басами і не захоче з Миколкою дружити. А того Миколці аж ніяк не хотілося б,  бо тоді він ніколи не стане музикантом, навіть тоді, коли виросте. Та Станіслава Андріївна сказала, що рояль зовсім не сердитий, навіть тоді, коли гуркоче своїми басами. Він добрий і любить дітей, котрі хочуть навчитися грати.

Хлопчикові все легко давалося: і гами, і пальцівки, Станіслава Андріївна вже навіть розробляла з ним нескладні етюди.

– Це проссто неймовірно, – казала Станіслава Андріївнв своїй сестрі. – Йому ще нема п’яти років. У нього вроджене розуміння музики.

– А якби ти бачила його обличчя, – дивувалася Філомена Андріївна. – Таке враження, коли Миколка грає, що він прозріває. В ті хвилини виглядає так, що він музику… Бачить!

– Може й бачить,  – Ніскільки не здивувалася Станіслава Андріївна. Може й вона колись… Бачила музику…

 

Школа для сліпих дітей у Львовів була відкрита ще при Польщі. Вона існувала на кошти меценатів і на пожертви простих людей. У школі була своя церква, а на балконах співав дитячий хор. Ясна річ, що, коли в Галичину прийшла радянська влада з її атеїстичними переконаннями, церква в школі існувати не могла. Її ліквідували. Зараз там спортзал, а ще в тому залі проходять. концерти і всякі заходи. І ніхто в наші дні не подумає про відновлення церкви. І це було б справедливо.

Сестри Сидорко Філомена Андріївна і Станіслава Андріївна залишилися працювати в школі, присвятивши себе сліпим знедоленим дітям. Це було їхнє покликання і, як вони вважали, обов’язок. Це були освідчені жінки. Обидві були незаміжні, а ще їх називали законницями. Філомена Андріївна була вихователькою у дівчат, коли дівчата вже йшли у спальні, а Станіслава Андріївна вела уроки праці з молодшими дітьми (старші діти працювали у щітковій майстерні), а ще вчила бажаючих грати на роялі. Тут у школі сестри і жили. Мали невеличкий «покій», а в передпокої, власне, стояв рояль, а ще столик зі стільчиками, де діти займалися працею: шили зошити для школи, вчилися пришивати гудзики, освоювали ази в’язання.

Філомена Андріївна по своїй добрій волі перебрала на себе море всяких обов’язків: зашивала і прасувала платтячка та білі і чорні фартушки, вчила дівчат «пуцувати» мешти, бо це, як казала вона, дуже важливо, щоб у людини були чисті мешти. Особливо багато роботи у сестер було перед концертами до свят. Всі дівчата мали бути елегантські: чисті і напрасовані.

Та найголовніший о бов’язок Філомени Андріївни був піклуватисяп про свою незрячу сестру. Їй вона присвятила все своє життя. Сліпим дітям і своїй сестрі. Декотрі діти називали її мамця. Їх ніхто того не вчив. Само якось так вийшло. Та Філомена Андріївна дозволяла так себе називати тільки сиротам. А іншим дітям казла:

– У тебе вдома є своя мамця. Справжня.

Була сувора і вимоглива. До неслухів і ледачих – особливо. А назагал була ніжна і турботлива.

 

Якось Станіслава Андріївна сказала Миколці:

– Я тобі дозволяю самому підходити до рояля. Коли ти почуєш,  що ніхто не грає, можеш попросити Ліну Митрофанівну, щоб тебе провела,  і грай собі. Тільки не дуже довго, щоб ти не втомився, бо ти ще маленький.

Це було просто чудово, тепер Миколка тільки й слухав, коли замовкав рояль. Найчастіше це було після обіду. Та в цей час, і це було справжнє лихо, після обіду діти мусили лягати спати – був тихий час. І Ліна Митрофанівна нізащо не погоджувалася відпустити Миколку до рояля.

– Не можна, – казала вихователька. – Після обіду всі діти повинні спати.

– А я не хочу спати, – плакав хлопчик. – Я хочу до рояля. Він мовчить. Йому сумно.

Ліна Митрофанівна гладила хлопчика по голівці.

– Цить, Миколко. Ти ж обіцяв, що будеш чемний. Я не можу тебе відпустити. Всі діти після обіду мають спати – тихий час. Розумієш? А коли я порушу режим, то мене будуть сварити. А можуть навіть звільнити з роботи.

– Тоді не треба. Я буду спати. А може просто буду лежати.

– Полеж, хлопчику, відпочинь. І рояль нехай відпочине. Він теж втомився.

– Від музики не можна втомитися, – тихо сказав Миколка, засинаючи.

Якось Станіслава Андріївна почула зі свого покою, що на роялі хтось імпровізує. І досит оригінально імпровізує.

«Хто б це міг бути? – Подумала вчителька, дослухаючись. І не могла додуматися. – Миколка? Але йому ще рано. Хоча манера гри…»

Та яке ж було її здивування, коли виявилося, що це таки був Миколка.

– Що це ти грав, Миколко? – Спитала вчителька.

– Та це я так… Ми вчили одну пісеньку…

І хлопчик заспівав, акомпонуючи собі на роялі. Співав він чисто, але слабенько, зовсім по-дитячому. Зате акомпонував, як справжній музикант. Пісенька була зовсім простенька, та все-таки…

Зима, зима. Лежать без краю

Сніги у нашому краю.

І зайченятко замерзає

Біля ялинки у гаю.

Воно на себе не похоже,

Навколо холод, вітер, жах.

Зігрітиись хоче, та не може,

І мерзнуть сльози на очах.

Із-за кущів пливуть тумани,

Далекі зорі, тишина.

Не плач, маленьке, сніг розтане,

І принесе тепло весна.

– Мені дуже подобається ця пісенька. Вона дуже сумна, але гарна.

– Але ж ти перед тим грав щось інше.

– А-а! Я грав картинку до цієї пісеньки.