– А я так не думаю. Ми однак люди. А вони… Про них колись скаже своє слово історія.
– Це гучні фрази. Не люблю. Знаю лише одне: треба трохи вичекати. Він незабаром забуде про Миколку. Йому не до того. Він до нього душею не прикипів, як ти. А тимпаче зараз. Почнуться весільні забави, а там – медовий місяць. Пробач…
– Та досить тобі вибачатися. Казала вже.
– Все буде добре. Але треба ще почекати. А найперше – мусиш ти окріпнути. Мусиш. Заради того, щоб побачити сина. А покищо я ще поїду. Розпитаю про нього, щось завезу, і все, як на сповіді, тобі розкажу.
– Поїдь, сестричко. Поїдь, голубко. Бо в мене серце з жалю розривається.
– А ти краще вже і ди хоч на яку-небудь роботу, ніж займатися самоїдством.
А що ж Миколка? Одному Богу відомо, як Іван Миколайович улестив хлопчика, щоб той без плачу поїхав з дому. І без мами. Чи сам відвіз його до школи, чи хтось інший – того Люда не знала. Хлопчика прийняли в інтернат як сироту.
– Мама у нього є, але вона психічно хвора. Небажано, щоб вона з дитиною контактувала.
І все. Хлопчика зачислили в дошкільну групу, де були діти сліпі, а часом мали ще якісь вади. Це були покинуті діти. Декого підібрали на вокзалі, декого привезли якісь тітки, а може й мами, та й залишили як сиріт. То були важкі часи. Країна ще не оговталася від війни. З харчами було сутужно. Але дітей годували досить пристойно. А три рази в рік – на жовтневі свята, на новий рік і на перше травня і дошкільнятам, і школярам роздавали подарунки. Це були дуже скромні подарунки, та все-таки. Ото втіхи було!
Поряд з кімнатою в якій розташувалася дошкільна група, у сусідній кімнаті стояв старовинний рояль. На тому роялі грала Станіслава Андріївна – незряча вимтелька музики і праці. Сюди пиходили діти. Тут проводилися уроки. А після обіду Станіслава Андріівна працювала з кожним учнем окремо, з тими, хто хотів навчитися грати на роялі. Тут звучала музика, і її з завмиранням серця слухав маленький Миколка. Слухав не так, як інші діти. Він просто стояв і слухав. Не бавився, не ворушився, а вбирав у себе ті дивовижні звуки. І нколи в нього на очах блищали сльози, інколи на обличчі блукала посмішка, далека від цієї кімнати і від тих дітей, що бавилися собі і не зважали на музику. Вони до неї просто звикли і не помічали її. А Миколка… Ах, як же йому хотілося піти в ту кімнату і збтизька послухати ту дивовижну музику. Вихователька Ліна Митрофанівна спостерігала за хлопчиком якийсь час, а потім розказала про Миколку вчительці музики.
– У хлопчика явна тяга до музики. А може й музичний слух. Я ще такого н ебачила. Коли звучить музика, він якось міняється. Я не можу вам того розказати, але з ним щось таке робиться… Це треба бачити.
– Приведіть його сюди, – сказала Станіслава Андріївна. Ліна Митрофанівна привела Миколку. Хлопчик стояв розгублений і засоромлений.
– Миколко, ти хочеш пограти на роялі? – Спитала Станіслава Андріївна. – Ось послухай.
І вона взяла кілька акордів. Хлопчик весь затремтів.
– Це звучить рояль. Хочеш і ти спробувати?
– Хочу.
Невже і йому можна буде доторкнутися до того…Рояля? І хлопчик, простягнувши руки, пішов на звук музики.
– Ну… Підійди. Не бійся. Так. А тепер пальчиками… Ось так…
То була магія, казка. Миколка натискав на клавіші, слухав, посміхався, плакав і знову слухав.
– А тепер я пограю, а ти послухай. Можна?
Ця пані у нього питає? І Миколка слухав, слухав музику, і щось таке з ним робилося, що й не розказати. Він був ще маленький і не розумів, що це була велика любов до музики. Музика від рояля якось переходила до нього і виповнювала його по самі вінця.
– Ти хотів би так грати? – Спитала вчителька.
– Хотів би. Але я так не вмію.
– Не вмієш. Але, якщо ти захочеш, то зможеш навчитися. Вчитися треба довго. Але ти зможеш, якщо захочеш.
– Я захочу. Я дуже захочу.
– Це буде нелегко. Вчитися завжди складно. Зате потім ти станеш музикантом. А зараз… Спробуй заспівати оцей звук. Отак: а-а-а!
Хлопчик заспівав.
– А тепер оцей… У нього абсолютний слух! Дивовижно! Це може бути дуже талановита дитина. Я буду його вчити.
– Ну… Для першого разу досить з нього, – сказала Ліна Митрофанівна. І взяла хлопчика за руку. – Він схвильований і на тихому часі напевно не засне. Ходімо, Миколко.
Хлопчикові явно не хотілося йти. Він вже хотів булло заплакати, але вихователька спокійно сказала:
– Будь чемний – і завтра, якщо дозволить Станіслава Андріївна, ти ще сюди прийдеш.
– Я буду чемний, – тихо сказав хлопчик, і вихователька повела його в дошкільну групу. Тепер у Миколки було єдине бажання: піти до того великого рояля і слухати його музику, а може й самому доторкнутися до клавішів, котрі так гарно звучать. Миколці здавалося, що ті клавіші живі, аж теплі. Бо ж як звучать. Він і звідси дослухався до музики. Грали діти. Часом вони грали неправильно. Тоді Миколка весь напружувався.
– Не так, не так, – казав він тихо. Миколка хотів тим дітям підказати, як треба грати, але не знав, як це зробити, бо сам він ще грати не вмів.