– А маму він забув? Не згадує? Не плаче?
– Не знаю, Люсю. Я з ним не говорила. Постояла, подивилася та й … Ще з вихователькою поговорила. Вона сказала, що Миколка гарний хлопчик. Має схильність до музики. У них там є рояль, то він пробує на ньому грати. Пісеньки підбирає. Вчителька музики казала, що буде його вчити безкоштовно. Нехай тільки ще трошки підросте.
– Треба ж було хоч щось йому купити.
– Купила. Цукерки, печиво, мандарини. Вихователька ніяк не хотіла брати. Мовляв, що вона йому скаже? А інші діти? Я її дуже просила. Сказала, щоб на всіх дітей розділила. Начебто від неї. Взяла. Заледве.
– Дякую тобі, сестричо. Ти зняла камінь з моєї душі.
Й знову заплакала.
– Тобі не можна стільки плакати. Я вже не знаю, чим тебе заспокоїти.
– Нічим, люба моя. Так мені вже на роду написано – плакати.
З чоловіком таки довелося розлучитися. Жити з ним після всього Людмила вже не могла. А просто вважатися жінкою, рятуючи престиж члена КПРС, не хотіла. Довелося йому проковтнути цю пілюлю. Тут вже він навіть просив її не спішити з розлученням. Не зважила. А для чого тягнути?
– Я сподівався… В тебе тепер руки розв’язані, візьмешся за розум та й заживемо з тобою, як колись. Все ж у нас було добре. Як у людей. Аж доки… Сама знаєш… А може ще… Подумай, Людмило. Життя триває.
– Боже мій! І ти ще можеш? І ти ще смієш? Жити… Доки я не побачила твоє гниле нутро, твій вовчий вишкір. Ні вже. Переходь на інші руки. А я вже якось…
Квартиру він їй лишив, але Людмила в ній не жила. Не могла. Не хотіла, щоб хоч щось нагадувало їй минуле. Ясна річ, відмежуватися від минулого вона не могла. Та намагалася. Повернутися на вчительську роботу після хвороби не могла й не хотіла. Почнуть розпитувати, співчувати, радити.
– Не хочу, – казала сестрі. – Не можу через те переступити.
– Але ж ти ще молода. Доведеться десь працювати.
– Ради Бога! Я ніякої роботи не стидаюся. Може на пошту піду чи в бібліотеку. А що?
– І не буде прикро?
– Ні, не буде. А чого? Робота – як робота. А головне – після роботи вільна. Не треба додому нести купу учнівських зошитів. Учительська робота – то каторга. Тільки й того, що з лоба піт не тече від фізичної перенапруги.
– Чула вчора, що твій на вихідні якусь велику гулянку планує.
– А-а, це ж у нього день народження. Кругла дата. П’ятдесят. Нехай гуляє.
– Не болить?
– Повіриш? Ні. Переболіло вже. Та й я, якщо чесно, ніколи не була схильна до гулянок. Все це товариство таке… Пусто-порожнє, тільки б одне перед другим випендрювалося, тільки б судило одне другого. Особливо жінки. Іван хотів, щоб і я, як вони, зі шкіри лізла, щоб поставитися. Але мені все це якось було байдуже: що подумає про мене той чи та. Найкращий стіл, найкращий посуд, небачений сервіз, одяг, золоті брязкальця. Тьху! Грошей на таке він ніколи не жалів. Престиж понад усе. А розум не обов’язково. Навпаки, розум тут був навіть зайвий. А навіщо думати? Головне – жити розкішно і бездумно. Сама дивуюся: як я жила? Як витримала? Цілих сім років!
– Ну, все, все. Не роз’ятрюй себе. Це я винна. Сама почала ту дурну балачку.
– Від того нікуди не дінешся, якщо живеш в такому порівняно невеликому місті, як наше. Хоч бери та й переїжджай кудись. Послухай, Оксано, а може нам і справді переїхати кудись звідси подалі? Міняють же люди квартири в інші міста. Треба над тим подумати.
– Клопоту багато. Ти собі уявляєш? Знайти обмін, перевозитися… Ти ще не зовсім здорова…
– А мені здається, що в іншому місті я б і поправилася швидше. Там би й ніхто мене не знав, тамби я себе людиною відчула.
– Це тобі так здається. Світ тісний. Світ дуже тісний.
– А чоловікове пильне око? Може б я зникла, розчинилася – і він би забув за мною слідкувати? Подумай, Оксано.
– Подумаю.
– А ще… Послухай, Оксано. Тільки не перебивай. Вислухай мене. Я б теж хотіла, як і ти, побачити його, мого Миколку. Це ж мій син!
Та й розридалася.
– Бачиш? Ти й сама відповіла на своє запитання. Не можна ще тобі. Ще рано. Тобі ще треба привести в порядок свою психіку, свою нервову систему.
– Я ніколи не заспокоюся.
– Мусиш. Бо інакше не побачиш сина.
– Ти жорстока, Оксано.
– Ні. Я просто знаю, що тобі можна, а що – ні.
– Але ж то мій син. Хто дав таке право мене з ним розлучити?
– А де ти бачила, що у нас хоч хтось має право? В нашій демократичній країні ми всі безправні, і матері, і діти. Твій чоловік на все має право. А тепер ще ось та перефарбована блондинка. І ще такі, як вони. Ти мені вибач, Люсю, але так є. А ми з тобою, як були нічим, так нічим і зосталися.