– Як це не буде?

– А так. Дуже просто. Я батько, і я краще знаю, що дитині треба.

– Ти? Краще знаєш? А хіба ти хоч колись з сином поспілкувався?

– Значить, не було такої потреби. А тепер твоя місія закінчилася. Все.

– Ого! Як ти заговорив! А по-моєму, материна місія ніколи не закінчується.

– Це тобі так здається. Дитина буде виховуватися у спеціальному закладі. Все. Я так сказав – і так буде. На мене скаржитись неприпустимо. Ти знаєш. І не сподівайся, що ти переселишся у Львів і будеш своїми нюнями псувати дитину. Такого я не дозволю. Попереджу, щоб тебе до дитини не допускали, бо ти шкідливий елемент у вихованні хлопця.

– Опам’ятайся! Чим тобі завадив наш син? А що тобі зробила я? Живеш собі, як хочеш. П’єш, коханок водиш. Чого ще тобі?

– Людмило… Як я живу – то не твоя справа. Я тобі не підзвітний. І в монастир іти не збираюся. Я для себе виборов нормальне життя. А тебе попереджаю: будеш лізти до дитини – в дурку запру. Ти знаєш, я це можу. Як буде треба, то й на все життя. Зі мною краще не сперечатися.

Жінка дивилася на нього, наче вперше його побачила. Ні, це був не її чоловік. Але ж він любив її. Чи не любив?.. А як він міг любити? Хіба в такому жорстокому серці може бути місце для любові?

– Чого ти на мене так дивишся? Точнісінько так, як ті, кого вивозили на Сибір. Я ж тебе нікуди не вивожу. І в дурку я тебе ще не запер. Я тебе тільки попередив. І раджу це запам’ятати.

– Як я тебе ненавиджу. І твою партію заодно.

– Но-но! Обережніше.

– Яка ж ти гнида! Ніколи не думала.

– Краще замовкни.

 

І вона замовкла. Надовго замовкла. Потім потрапила у лікарню. Ні, не з волі чоловіка. Сама зрозуміла, що без лікарів вона з того мороку не видряпається. Серйозний нервовий зрив. Дуже допомогла її сестра Оксана. Господи, як же добре, що вона була. Без неї Людмила пропала б. Так і залишилася б у тому безпросвітньому мороці.

Гроші чоловік давав. Не відмовляв. Коли отямилася, то сказала Оксані:

– Не бери від нього ні копійки.

– А де ж брати, Люсю? У тебе ж нічого не відкладено. Треба було хоч щось…

– Треба було не виходити заміж за… За ката.

– Ну все, все. Не накручуй себе. Лікар категорично сказав, що тобі спокій потрібний.

– Знаю. Той лікар сам нерозумний, що таке казав. Який може бути спокій, коли дитина моя… Та й забилася в істериці, і тут Оксана вже безсила була щось зарадити. Давала ліки, просила, благала, сама плакала. Обнялися та й плакали обидві, аж доки зовсім вибилися з сил. Потім Люся сказала:

– Я колись вважала його красенем. А як подивилася тепер, а в нього вовчий вишкір. Правда, правда. Ти не помітила?

– Ні, я такого не помітила, але…

– Чекай… Ти знаєш… Інколи мені здається, що я могла б його убити. Я раніше ніколи навіть не уявляла, як це можна убити людину, навіть найгіршу. А тепер уявляю.

– Цить. Нічого більше не кажи. Це хвороба твоя в тобі говорить. Не потурай їй. Не кажи такого і про таке не думай.

– Оксаночко, як же добре, що ти в мене є. Що б я без тебе робила? А тепер давай подумаємо: як би я могла його побачити?

– Кого?

– Та ж Миколку.

– Не можна тобі його бачити.

– Чому не можна? То ж моя дитина.

– Бо ти ще хвора. Знову буде загострення. Поправишся – може тоді. І то не знаю. Ну добре. Скажу. Я його бачила.

– Бачила? А чому ж ти мені нічого не сказала?

– Не хотіла тебе хвилювати. От бачиш, ти знову готова заплакати.

– Ні, ні. Я нічого. І як він там?

– Нічого. З дітьми, з вихователькою. Веселий, бавиться, поправився. Діти з вихователькою в саду бавилися. Знаєш, там гарно. Сад такий розкішний.