Так судили жінки, котрі не мали проблем. Ніяких. Жили в сякій-такій розкоші, думали по розваги та модні одяганки. Людмилу ж таке більше не приваблювало. Вона… Ні, не постаріла, але її світ змінився. Він для інших був закритий і недоступний. Та й кого він, зрештою, цікавив? Людмила жила в тому світі зі своїм сліпим сином і своїми молитвами.
Хлопчик ріс, як всяка дитина росте: сміявся, плакав, хворів, одужував, бавився і впізнавав світ. Навпомацки. На дотик. Людмила вже звикла до світу своєї сліпої дитини. Вона любила свого сина. Може навіть більше, ніж люблять матері своїх здорових дітей. Так і було. Більше. Батька це якось не обходило. Він наче й не помічав своєї дитини. Для товариша підполковника не було сліпого сина з його незвичайним світом. Дні народження Миколки проходили якось непомітно. Сяткувала тільки мама. Вона купувала своєму синові ласощі і цікаві іграшки. Особливо йому було цікаво, коли іграшка звучала. Дитяче піаніно, сопілка, цитра… Все це хлопчика просто захоплювало. Такими іграшками Миколка міг бавитися цілий день. Людмила посміхалася. Вона й не думала, що її сліпа дитина може принести їй таку радість. Але то була радість тільки її. Як і сльози.
Так, наче й непомітно, Миколці виповнилося чотири роки.
– Ти вже в мене великикй, – казала мати. – Тобі вже чотири роки. Ось стільки. Покажи на пальчиках. Ось так. Правильно.
– Мамо, це тільки маленькі діти показують на пальчиках, скільки їм років. А я вже великий. Самі ж казали.
– Так, сину. Ти вже великий. Ще трошки виростеш – і ми купимо з тобою піаніно. Не дитяче, а справжнє. І ти навчишся на ньому грати. А покищо ми будемо з тобою віршики вчити. Ось такий…
Вчили віршики, співали дитячі пісеньки. Пісеньки Миколка особливо любив. Співав чисто і вправно. Запам’ятовував все швидко. Аж диво брало.
«Музикальна дитина, – думала Людмила. – От якби якось… Розвивати ті його здібності. Та я з тим не впораюся. Я хоч і вчитель, та не фахівець. З такими дітьми мають працювати педагоги особливі. Треба було б з кимось порадитися. Та з ким?»
Як виявилось, про вік сліпого хлопчика пам’ятав і його батько. Це немало здивувало Людмилу. Здивувало і неприємно вразило. Чомусь…Вона інстинктивно відчула щось недобре. Іван Миколайович заглянув до них, чого давно вже не було. Він вимушено посміхнувся і сказав:
– Це вже Миколці чотири роки?
– Дивно, що ти про це згадав. Не завадило б і подарувати синові щось до дня народження.
– Досить того, що я приношу додому гроші. Ти мама. Ти краще знаєш, що дитині треба. От і купуй.
– Та купую. Мені інколи здається, ніби ти думаєш, що наш син глухонімий. Міг би з ним хоч коли-небуть і поговорити, аби він знав, що у нього є і тато, а не лише мама. А Миколка, між іншим, розумний хлопчик. З ним є про що поговорити. А ти його ігноруєш.
– Не ігнорую. Я просто втомлююся на роботі. Ні на що більше сил нема. Все якось… А зараз я хочу з тобою поговорити. Хлопчикові вже чотири роки. Пора йому працювати з тифлопедагогом. Тобі так не здається?
– Я вже й сама про те думала. Здалося б запросити когось з фахівців. Правда, він ще зовсім маленький. Може ще ранувато йому. Нехай би ще трохи підріс.
– Ви, мами, завжди так. Тютюшкали б своїх дітей. Аж доки в них вуса не висіються. З хлопцями так не можна. Їх треба ще з малечку дисциплінувати.
– Що ти верзеш! З чотирьох років?
– Ну, чотитри роки – це не так вже й мало. От в Європі…
– Перестань про Європу. Ти й сам не знаєш, як там в Європі. В принципі я не проти, щоб запросити спеціаліста. Нехай би з Миколкою попрацював, скажімо, по годині хоч два рази в тиждень. Покищо досить з нього. Було б добре піаніно купити. Миколка схильний до музики.
– Два рази в тиждень! Сказала! То все не те. Дурне говориш. Дитина має виховуватися у спеціальному закладі.
– З чотирьох років?
– А що? Це нормально.
– Хто ж його візьме, такого маленького?
– Візьмуть. Є такі заклади.
– І де ж?
– Ну, скажімо, у Львові. Там є школа для сліпих дітей, а в тій школі є дошкільна група. Туди ми його й відвеземо.
-У Львів? Світ неблизький. Як же він там буде без мене?
– Так, як і з тобою. А може й краще, що без тебе. Не будеш псувати дитини своїми ніжностями.
– Ні, я дитину не віддам. Хлопчик ще маленький. Принаймні до шкільного віку він має бути з матір’ю.
– Не віддам! Яка розумна! А у тебе ніхто й питати не буде.