– Взяв би його на руки хоч інколи. Він на голос твій реагує.
– Нехай реагує.
– Ти ще гірший, ніж чужий.
– Бо чужому легше.
– Але ж ти батько.
– Відчепися. Не змушуй мене ні до чого.
– Та я не змушую, але ж …
– Я сім’ю забезпечую – і того досить.
Обривалася розмова. Обривалися і подружні стосунки. Дитина роз’єднала їх, вибудувала між ними стіну. Людмилі під великим секретом переказували, що Іван Миколайович начебто когось має. Якусь молоду штабну друкарку.
– Нехай. Це саме для нього, – байдуже посміхнулася жінка. Колись би Людмила на таке по-іншому зреагувала. Вона провела б розвідку, а потім би влаштувала грандіозну сварку своєму чоловікові, а він ходив би біля неї, відданий і щедрий, аби вона тільки в партком на нього не скаржилася. Бо того він боявся більше від смерті. А зараз… Іван Миколайович міг спати спокійно. Людмила не збиралася ні стежити за ним, ні скаржитися на нього. Вона так втомилася від своїх бід, що їй було не до того. Що їй вистежувати? Навіщо? Вона тепер визбирувала все, що могла знайти про сліпих. Виявляється, сліпі – то не зовсім безпросвітні каліки. Серед них є і талановиті математики, поети, співаки і музиканти.
«То може мій Миколка зможе в цьому житті якось себе проявити. Господи, а може він також буде мати якийсь талант. Дав би то Бог… І Бог дасть. Не може він зовсім покинути мою нещасну дитину».
Людмила плакала і молилася. Раніше вона ніколи не молилася так ревно. Бувало, що інколи, на Різдво чи на Великдень, ходила до церкви щоб чоловік не знав. А тепер… І тепер вона до церкви не вчащала. Становище не дозволяло. Жінка підполковника все-таки. Містечко невелике. Всі про всіх все знали. Та тепер вона по-справжньому вірила в Бога. Не могла тим ні з ким поділитися. Серед жінок військових приятельок не мала. А розкривати душу будь-кому не сміла і не хотіла, щоб не наражати на неприємності свого чоловіка. От, якби її сестра Оксана була тут , тоді Людмилі не було б так самотньо. Вони з сестрою добре жили. Але Оксана ще була в Москві. У неї теж життя не склалося, тому мала ось-ось приїхати і жити вже тут, у Білій Церкві. Тоді вони вже обидві будуть разом і зможуть допомогти одна одній або хоч поплакати разом над своїми прикрощами. А покищо…Людмила була замкнута, і вся в собі, жила заради дитини. Все для свого сліпого хлопчика, що був для неї найдорожчим на світі. Колишні приятельки між собою про неї пліткували. Не те, щоб судили її, бо, власне, не було за що, а так собі, лихословили.
– Люда зовсім змінилася. Я б її не впізнала.
– Її можна зрозуміти. Така біда у неї.
– Звісно, що біда. Але не можна так. Так можна елементарно збожеволіти.
– І чоловіка втратити.
– О, боюсь, що чоловіка вона вже втратила.
– Ти думаєш, він її кине? Зі сліпою дитиню?
– Ну, кинути – може й не кине. Де ж пак! Радянський офіцер, член КПРС. Але коханку собі вже завів.
– Оту штабну сучку? Сміх та й годі. Без розуму і без смаку. Без розуму – того не видно, а що без смаку… Був якось з нею на вечірці. Люда ж тепер нікуди не ходить. Ти не була?
– Ні, я не була.
– То я тобі кажу. Та видра як вирядилась, то на неї заледве пальцями не показували. А пихи! Де б пак! Далеко їй до Люди. Не теперішньої, а тієї, що колись була.
– Чи то одна ще у нього буде – головне – пуститися берега.
– Чоловік любить, щоб жінка весела була, при параді. А Людка вічно заревана, не доглянута, зовсім себе запустила. Сліпа дитина – то біда. Але обоє ще молоді. Ще дітей можуть мати. Здорових.
– А того куди?
– Кажуть, є спеціальні дєтдоми для таких дітей.
– Ти думаєш, вона віддасть?
– Як буде розумна, то віддасть.
– Скажи чесно : а ти віддала б?
– Я? віддала б. А що ж робити? Зав’язати собі світ зі сліпою дитиною?
– А я не віддала б. Своюб дитину? Яке б воно не було. Мені жаль Людку. Сама зосталася зі своєю бідою. Ні подруг, ні чоловіка.
– Сама від всіх відбилася. Втратила контроль над собою. І контакти зі всіма. А яка жінка була. Повз неї жоден чоловік не міг пройти спокійно. А тепер… Ні, мені таких не шкода. Думати треба. Життя триває. Щось упустиш – і пропало.