У неділю, поснідавши, стали збиратися до лікарні. Хлопець хвилювався. Він ще ніколи не був у лікарні. А гловне – зараз він зустрінеться з мамою. Як він за нею скучив. Скільки ж це він її не бачив? Тепер вона йому здавалася зовсім іншою.

«Як свята, – думав Микола. – До неї треба молитися. Як до Небесної Матері. Чи за неї молитися, чи до неї…»

Хлопець розумів, що так думати не можна. Може навіть гріх так думати. Але думав. Він тепер знав, що є Діва Марія, Божа Мати, до котрої треба молитися, але йому чомусь хотілося молитися і до матері земної, до своєї матері також. Бог мав би йому таке простити, Небесна Мати не мала б на таке ображатися. А втім…

– Ходімо. То далеко. Налаштуйся.

День був погідний, сонячний. Стояла золота осінь, хоча в повітрі вже відчувалося наближення зими. Вона ховалася десь тут поблизу і дихала поривами прохолодного вітру. Він несподівано вривався у літепло дня – і натякав, що це вже останні теплі дні. Дехто з одужуючих прогулювався у лікарняному скверику.

– Нашій мамі ще не до прогулянок. Вона ще надто слабка.

Увійшли в приміщення лікарні, просторе, вщерть виповнене людьми, хворими, одужуючими і тими, хто прийшов їх відвідати. Однак понад тим людським виром панувало щось таке… Можливо, хтось того не відчував, та Микола зі своїм тонким сприйняттям навколишнього світу відчував це повно, глибоко, аж до болю у м’язах і ломоти в кістках. Тут панував дух людського болю, людських страждань, а може й смерті. Все це тяжіло, тиснуло на мізки, заваджало дихати. Хотілося скорше звідсти вийти, але вони не могли просто так звідси вийти. Їм треба було побачити маму. Вона тут, у тому жахітному світі людських страждань. Ось зараз вона вже обізветься до нього…

Людмила була на ногах. Поправляла постіль, перебирала свої припаси, щось мила, комусь допомагала. Побачила сина – і заплакала.

– Миколко!

У Миколи теж були повні очі сліз. Він геть забув Оксанині настанови. Які там веселощі, коли мати хвора, коли мати лежить у тому тяжкому нестерпному світі.

– Ану припиніть плачі,  – гримнула Оксана. – Розвели тут … Коли будеш плакати, більше тобі Миколу не приведу.

– Все, все. Не буду.

Тепер дивилася на сина, наче вперше його бачила.

– А ти, Миколко, наче виріс.

– Виріс, виріс. І змужнів. У нього був академконцерт. І я була на тому академконцерті. Чого ж ти, Миколо, не хвалишся?

– А я не була.

– Ще будеш. Головне – ти одужуй. Що там лікарі кажуть?

– Лікарі? А нічого не кажуть. Загадково мовчать. Я так не люблю їхньої загадковості. Краще б вже сказали так, як є. А то…

– Спробую на тижні поговорити з твоїм лікарем.

А мама все дивилася та й дивилася на свого Миколку.

– Розповідай, сину, як ти там? Не ображаєш тьотю Оксану?

– Не знаю. Нехай тьотя Оксана сама розкаже.

– Все у нас нормально. Не хвилюйся. Миримося.

– Слухайся її, сину. Шануй і слухайся. Бо що б ми без неї робили? Пропали б.

– Ну, так би вже й пропали. Світ не без добрих людей. І добрих людей на світі більше.

– Мамо, я молився до Небесної Матері. Я просив, щоб вона допомогла нам.

– Ти? Молився? Ти ж не вмієш молитися.

– Я вже вмію.

– Хто ж теб навчив?

– Тьотя Оксана. Я молився, а Небесна Мати мовчала, а потім, коли я заснув, вона приснилася мені і сказала:

– Ти, Миколко, не переживай. Твоя мама одужає. Тільки ти люби її.

Я тебе дуже буду любити тільки ти скорше повертайся додому.