І почалися тяжкі дні для обох. Власне, для трьох. Після роботи Оксана бігла в лікарню. Знала, що Людмила мліє за сином: як він там? Це її гнітило більше, ніж її хвороба. Бо про хворобу вона якось не думала, а про сина думати не преставала. Окрім того, треба було щось їй занести, хочаб якісь фрукти. Бо їла вона вкрай погано.
– Їй треба підіймати гемоглобін. Дуже низький. При такому не можна робити операцію.
Так казав лікар, те Оксана знала й сама.
– А чим же той гемоглобін підіймати?
– Ікра, печінка… І чорниці, вистояні на вікні на сонці. А Ви думаєте, наші бабусі дурні були?
Ні, Оксана про бабусь так не думала, але треба було якось… А ще ж робота. А ще ж Микола. Хлопець знемагав. Таке на нього раптоим наваолиолося. Пробував ходити сам. Мусив. Питав у людей, блудив, часом ледь не плакав. Раз так і не дійшов до того училища. Повернувся додому. Добре, що повернувся. Про магазини покищо не йшлося. Ще не ходив. Тьотя Оксана сердилася.
– Поки я з роботи прийду, поки в лікарню – світ не близький – то вже й купити нічого. Треба ж щось їсти. Завтра мусиш купити хліба, молока і сметани. А через дорогу – овочевий. Там купиш буряк і капусту.
– Через дорогу?
– Попросиш людей, щоб перевели. Мусиш, Миколо. Більше нікому. Впрягайся у того воза. І пам’ятай, що мусиш іти на роботу. Коли там у тебе?
– Завтра.
– От завтра й підеш.
– Училище, магазини, робота. Як я все це встигну?
– А твоя мати як встигала? Ще й по дому все робила. А вночі на друкарській машинці гроші заробляла, щоб було на що жити.
Тільки тепер Микола збагнув, який труд на себе брала його мама. Ніколи про те й не думав. А головне – нічим їй не допомагав. А ще всякими забаганками їй голову морочив. От, скажімо, магнітофона йому захотілося. І мама була не від того, щоб його купити.
«А я й не думав, як їй важко. Мені хотілося – і все…»
Коли лежав у ліжку, а тьотя Оксана йшла у другу кімнату чи на кухню, хлопець інколи плакав, беззвучно ковтаючи солоні сльози.
«Мамо, мамо! Я ніколи не думав, що все це так важко. Я жив собі… Я просто жив собі. Мене інколи дратувала та друкарська машинка, що тріскотіла,я кулемет. Мамо, мамо! Тепер я буду зовсім іншим. Тільки повертайся швидше додому».
Тепер він зрозумів, як його мама намагалася відгородити його від всіляких труднощів, перекладаючи їх на себе. І либонь чи не вперше тепло подумав про Оксану.
«Розумна жінка. Вона жорстка, то правда. Не жорстока, а жорстка. Але вона хоче, щоб я в житті не був калікою і давав собі раду. Тьотю Оксано, я був до Вас несправедливий».
Микола лише думав про те, але нічого не казав.
Кожного дня хлопець терпів свої митарства. Терпів, зціпивши зуби. Бо сліпому навчитися самому ходити, та ще в Києві – дуже складно. Ой, дуже це нелегко. Інкои йому раптом на сльози бралося, та він соромився тих сліз і не дозволяв собі аж так розкисати. Коли після всього повертався додому і сідав до піаніно, отут вже виливав душу. Отут починалася така імпровізація, що могла пройняти до самого денця.
«І щоб я робив без піаніно? І знову мама. Мама в свій час про мене подумала, що мені буде потрібне піаніно. Тепер я розумію, що така покупка їй далася нелегко. Але ж купила. Бо думала про мене. А я про неї думаю? Думаю тільки тоді, коли мені важко. А як же там їй? На лікарняному ліжку… Хворій… А я ще й не був у неї в лікарні. Бо думав в першу чергу про себе».
В ті дні в душі Миколи відбулося якесь дивне переосмислення, пероцінка цінностей. Власне «я» наче кудись відійшло, змаліло, майже зникло.
– Тьотю Оксано, – якось сказав. – Я б хотів маму відвідати.
– А я давно вже чекала від тебе тих слів. Чекала, а сама нічого не хотіла казати. Хотіла, щоб ти сам. То добре, що ти про те загаоворив. У неділю й підемо. Мама буде рада. Вона кожного дня про тебе питає. Тільки ти не дуже жалійся їй, як тобі важко. Вона й так… Мусиш трохи бути артистом. Вдавати з себе веселого і бадьорого. Мама ж хвора.
– Добре, тьотю Оксано.
– Ми мусимо її хоч якось підтримувати. А що ми ще можемо? А ти… Молися за свою маму. Нехай Бог для нас її збереже.
– Я, тьотю Оксано, не вмію молитися.
– Не вмієш?..
– Нам у школі казали, що Бога нема. Я знаю, що Бог є, і знав те завжди, а молитися не вмію.
– І Люся… Ну… Мама тебе не навчила?
– Ні, не навчила.
– Дивно. Добре. Я навчу тебе. А покищо звертайся до Бога своїми словами. Проси у нього здоров’я для своєї матері. Бог почує тебе і допоможе.
– Я й сам якось… Отак молився до Небесної Матері. Я чув про неї. Вона нам Ісуса народила. А ще, кажуть, Небесна Мати нікого не карає і за всіх заступається.
– То добре. Молися і їй, Матері Божій. Може вона тебе почує. Ти менше грішний, ніж ми…