Наступного дня Оксана відрпросилася з роботи і повезла Людмилу в лікарню. Поклали відразу. Сварили, що тягнула. Треба було обстежитися, здати всі аналізи,  але й без того було ясно, що без операції їй не обійтися.

Оксана пішла в училище за Миколою.

– А де мама? – Здивувася хлопець.

– Маму довелося покласти в лікарню. Вона хвора.

– Хвора? Що з нею?

– Мама хвора серйозно. Їй будуть робити операцію. Такщо нам з тобою довго доведеться обходитися без неї.

– А як же я?

– І ти…Будеш вчитися ходити сам. З палкою. Як другі незрячі.

– Але я не можу.

– Чому це ти не можеш? Мусиш. Другі ж ходять.  Ти кращий чи гірший?

– Другі ходять, а я не можу.

– Тоді сиди в хаті і чекай манни небесної. Або йди в будинок інвалідів.

– Як Вам не соромно, тьотю Оксано, таке казати.

– Соромно має бути не мені, а тобі. У нас біда, а ти не про маму, а про себе журишся.

– І про маму також. Але…

– Я мушу ходити на роботу. Після роботи прийду, зварю їсти, поперу, ще ж до мами в лікарню треба піти. Переночую – і знову на роботу. Такщо мусиш сам: і в училище, і на роботу, і вмагазин мусиш піти.

– Нізащо. Я сам не можу.

– Мусиш. Розпустила тебе мама, а тепер ти зовсім безпорадний. А жити треба. Не підеш же ти і справді в будинок інвалідів.

– Ну що Ви таке кажете!

– А хто ж тебе буде доглядати? Я допоможу, але мусиш і ти щось робити. І вчитися, і на роботу ходити. Аякже. На щось же жити треба.

– Мамі ж, напевно, лікарняний заплатять.

– В тому  то й річ, що не заплатять.

– Всім платять. Чому ж мамі не заплатять?

– Лікарняний платять тим, хто працює.

– А мама ж хіба не працює?

– Бачиш… Мама офіційно ніде не працює. Вона має заробіток, а ле це, так би мовити, приватно, неофіційно.

– А чого ж мама так?

Оксана втрачала терпець. Її розбирала злість. Її племінник був зовсім далекий від життя, від його практичної сторони. Та нічого. Навчться. Ще молодий.

– Чому так? Сам подумай. Якби мама кожного дня ходила на роботу, то як би вона ходила з тобою? Такщо бери себе в руки і вчися ходити сам. Як другі. От ми йдемо, а ти запам’ятовуй дорогу. Відразу це не вийде. Будеш питати у людей. Та з часом навчишся. Потім сам будеш дивуватися: як це ти не вмів? А потім мама вийде з лікарні – і її здивуєш, що став ти такий розторопний.

– Не знаю.

– А тут і знати нічого. Коли приходить біда, у нас ніхто ні про що не питає. Мусимо самі собі раду давати. Головне – не розкисати і вірити в себе. Вірити, що ти все зможеш.

– Ви зовсім не така, як моя мама. Ви зла і жорстока.

– Дякую. А колись ти мені подякуєш. За мою жорстокість. Якщо розумомо доростеш.