– Ти думаєш, мене не болить?

– Не болить, бо ти думаєш не про дитину, а про своїх друзів і свій престиж. Як би то не вразити їхнє сумління, якого в них давно нема.

– Людмило, ти стала нестерпна. Якби я не був членом КПРС, то не знаю… Може і подав би на розлучення.

– Слава КПРС!

– Послухай, а за таке я і вдарити можу.

– Спробуй. А я в партком поскаржуся.

– Ну і стерво ж ти.

– Дякую.

– Ти краще в дзеркало подиавися. На кого ти схожа? Кікімора. А люди ж прийдуть. Мусиш привести себе до порядку. Ти не маєш права так мене ганьбити.

– Добре. Приведу себе до порядку. Ще чого ти від мене хочеш? Що я ще мушу?

– От з дитиною що робити? Нічого не можу придумати. Треба якось… Щоб вони його не бачили.

– Є варіант.

– Ну? Який?

– Вислати нас до Сибіру. Як ворогів народу.

– Не блазнюй. Я думав… Ти щось розумніше скажеш.

– Це найрозумніше.

– Слухай… А може давай ми його з нянькою відвеземо на дачу? Побуде там один день. Нічого страшного.

– А годувати дитину? Ти чув про таке, що дитину ще й годувати треба?

– А може ми переведемо його на штучне харчування? Ну там каші всякі… Ну буває ж, що у матері нема молока.

– Буває. Але в мене молоко є.

– З тобою ніяк не можна домовитися. Не йдеш ні на які компроміси. Інколи для престижу сім’ї можна чимось і пожертвувати.

– Тільки не дитиною.

Того дня вони так ні до чого й не домовилися. А потім відпала така потреба. Ця таємниця якось просочилася на роботу товариша підполковника і незабаром стала загальним здобутком. Та й як могло бути інакше? Тут всі про всіх все знали. Навіть інтимні речі, котрі, здавалося б, не піддавалися розголошенню. Івана Миколайовича не проведеш. Він відразу зрозумів,  що його таємниця зовсім вже не таємниця. Як здлогадався? Співчутливі погляди, зітхання. А що мав казати? З пересердя скреготав зубами. А колеги ламали голови: вітати Івана Миколайовича з народженням сина чи утриматися? Але ж… Як утриматися і не привітати? Так не годиться. Так у них не заведено. А з другого боку… Як вітати, коли у людини така біда? Хіба ж до гулянок? Вирішили скинутся на подарунок, виписали маеріальну допомогу. Треба ж підтримати товариша в біді. Треба було делегувати когось з жінок – та й по всьому. Зробили, як вирішили. І дитину показувати не довелося. Ніхто й не прагнув побачити хлопчика. Все обійшлося кавою з коньяком і порожньою обтяжливою для Людмили розмовою. І всім відразу стало легше.

Людмила покинула роботу. Гуляла з дитиною. Всі до того звикли. Іван Миколайович, хоч і сердився, та нічого не міг зробити. Матеріально він родину забезпечував, а про все інше не йшлося. До дитини Іван Миколайович не підходив,і не дивився на хлопчика, не спілкувався з ним, наче його і не було зовсім.