– І як?

– Т аначе нормально. Але, знаєш, мене дивує те, що радості від роботи він не має.

– А мене не дивує. Річ у тому, що йому не потрібні гроші.

– Як це не потрібні?

– А так, дуже просто. Йому не потрібні гроші для виживання.

– Не розумію.

– А що тут розумти? У нього є все, що йому треба. Він ситий, одягнений, будь-яке його бажання мама спішить задовільнити. То для чого йому гроші?

– Оксано, твої міркувння… Можуть з розуму звести.

– І ти б так самісінько міркувала, якби ти хотіла міркувати. Та в тобі живе сліпа материнська любов, проти якої застерігають. Але вона живуча у таких матерів, як ти.

– То що мені робити?

– Менше опікати свого сина. Нехай сам хоч щось робить. Скажи мені, от зараз, приміром, щоб він хотів, щоб ти йому купила?

– О, зараз він мріє про магнітофон. Тільки розмов.

– І ти, ясна річ, пообіцяла йому купити.

– Звичайно. От тільки заробіток трапитьбся… Я ще хотіла тебе проосити, щоб ти мені щось трохи позичила. Я віддам. От тільки зароблю.

– А чому б тобі покупку магнітофона не прив’язати до його зарплати? От нехай сам накопичує на магнітофон. Буде гарний стимул. А взагалі… скажи, Люсю, а ти на себе в дзеркало хоч коли-небудь дивишся?

Людмила трохи перелякано замовкла, а потім чи то нажахано, чи розгублено спитала:

– А що?

– А те, що тобі конче треба обстежитися. Ти схудла, зблідла, стала на себе не схожа. Чи не зріє в тебе часом якась хвороба?

Тут Людмила розплакалася.

– Зріє, Оксано, ще й як зріє. Це я й без обстеження знаю. Кровотечі.

– То чого ж ти чекаєш?

– Все думаю, що минеться.

– Не минеться, Люсю. Я бачу, що не минеться. Треба негайно лягати в лікарню.

– А Миколка? Як він буде?

– А так і буде. Я перейду жити до тебе. Їсти зварю, виперу, а решту мусить трохи сам. Так і ходити навчиться, як другі сліпі.

– З палкою?

– А як інакше?

Людмила ридала.

– Краще б я того не бачила.

– Тримай себе в руках, – сердилася Оксана. – Ти ж сильна жінка. Таке в житті здолала.

– Здолала. То правда. А того не можу.

– Мусиш. І в лікарню лягти мусиш. Не хочеш же ти свого Миколку осиротити.

– Я не можу його лишити. Ти до нього не маєш жалю.

– Зате в тебе жалощів забагато. Ти не можеш його лишити, щоб лягти в лікарню. А що, як доведеться залишити його назавжди?

– Ні, Бог такого не допустить.

– А щоб Бого такого не допустив, треба лікуватися. Бо інакше – буде біда. Не допускай до такого.

– Ну як же? Як же я його залишу?

– Отак і залишиш. Мусиш. Якщо хочеш жити,  треба рятуватися.