Тієї ночі Людмила ніяк не могла заснути. Щось з її сином було не так, а що – вона того не знала. Він був якийсь не такий. Не прагнув спілкування зі своїми побратимами. Почувався вищим, талановитішим чи що. Таке Людмилу ненажарт непокоїло. Сліпий серед зрячих., а серед сліпих…

« Як же ж він буде без друзів? Не можна так людині». Та що вона могла?

 

Микола влаштувався на роботу при будинку культури. Був акомпаніатором. Людмила була здивована, бо великої радості з того хлопець не виявляв.

– Це ж так добре, що тобі пощастило з роботою. Хоч щось зароблятимеш.

А хлопець байдужісінько до того.

– Ти не радий, Миколо?

– А чого радіти? Сидіти і без кінця повторювати ту ж саму мелодію, бо ті дундуки ніяк не можуть її запам’ятати. Хіба ж це цікаво? Чого ж тут радіти?

– Але це ж робота. За неї платять гроші. Хоч небагато, та все ж … А коли люди в цеху працюють? Кожгного дня роблять брудну одноманітну роботу, щоб хоч щось заробити, щоб мати свій шматок хліба, невипрошений, а зароблений.

– Ви, старші, тільки про гроші й думаєте. Вам тільки гроші! Гроші!

– А що робити, коли без грошей не проживеш: ні хліба не купиш, ні молока. Нічого.

Людмила була шокована. Їй вже від тієї друкарської машинки пальці пухнуть. А від поганого освітлення, бо ж працює в основному вночі, в очах ряхтить. А про зміст… Часом набирає таку дурню, що тільки плюватися. Тоді краще не вникати. А як ти це Миколі поясниш? Хтось придумав, щоьробота  – це свято. А це не свято, а сірі будні. Але мусиш працювати, бо треба за щось жити. А Миколу таке ще не гризе, бо він ситий і одягнений. Добре, що мама хоч щось заробляє.

« Була б Оксана, то вона б йому може якось…»

Та Оксани чомусь не було. Давно вже не було. Людмила щойно лиш тепер про те подумала.

«Чому ж її так довго нема? Може щось сталося? Чи не захворіла часом? А я за своїми клопотами…»

Людмилі і невтямки, що сестра на неї просто образилась. Якби спитали, за що, то вона б і не згадала. Ще й сама ладна була образитися на Оксану, що та зовсім їх з Миколою занедбала.

– Давай, Миколо, підемо до тьоті Оксани. Щось її давно у нас не було.

– Я б не хотів. А можна мені не йти? Я вже давно не грав на піаніно, так, щоб сам, те, що я хочу.

– І тобі зовсім не хочеться побачити тьотю Оксану? Вона ж тебе любить.

– А я її не люблю.

Це було неприємне відкриття.

– Чому ти її не любиш?

– Бо вона недобра.

– Тьотя Оксана! Недобра? Ну що ти таке говориш!

– А чого вона тоді причепилася з тими мештами?

– З якими мештами?

– Ну… Коли ми йшли на концерт. Ну… Щоб я сам чистив собі мешти. І що їй до того?

– Так он воно що!..

– Отоді вона й образилася. Тому й не приходить. Ну й не треба. І добре, що не приходить. Буде тут свої порядки заводити.

– Миколо, але ж це моя сестра.

– То й що?

– Гніватися – то зле. А тим паче з рідною сестртою.

– Ет! Словом, я йти не хочу.

– А ти, сину, виявляється, злостивий.

– Бо нема чого людям все прощати. Вони тоді на голову сядуть.

Людмила мовчки зібралася та й пішла. По дорозі думала про те, що вона по суті зовсім не знає свого сина. А в нього є багато такого, що …

«Так… Не досить дбати, щоб хлопець був нагодований і одягнений. Ще треба його якось… Виховувати, хоч він вже начебто дорослий. Хіба ж я того не знала? Та знала ж. А що тоді? Тепер я бачу… В його вихованні стільки прогалин. Дитина росла відірвана від життя, від родини. Невже Оксана на мене і справді образилася? А я у своїй ейфорії зовсім забула про ту прикру розмову. А Микола запам’ятав. Значить, і зі мною щось негаразд. Ми ж з Оксаною ніколи не гнівалися…»

Оксана була навіть трохи здивована, що Людмила до неї прийшла. А ще здивувалася, що Людмила прийшла сама.

– А де Мколка? – Спитала.

– Та… Захотів зостатися вдома. Втомлюється він.

– Втомлюється? Від чого?

– Від училища . Навантаження велике. А ще, знаєш, я його на роботу влаштувала.

– На роботу? Та ну!

– Акомпаніатором. В тому будиинку культури для сліпих.