Вони сиділи близько до сцени, щоб все добре чути і бачити. Спершу виступали діти. Очевидно, школярі. У Людмили защипало в очах.

«І Миколка колись… Був таким…»

А вже потім дорослі. Ах, як співав хор. Злагоджено, професійно. Не втрималася, нахилилася до сина.

– Як, Миколко? Правда ж гарно?

– Гарно. Але тенори у них не дуже.

Аж розсердилася, бо була тим співом зачарована.

– Не прискіпуйся. Не можна так. Адже гарно співають.

В антракті їй хотілось піти за сцену, сказти їм щось добре, вдячне. Шкода, що про квіти вона не подбала. Син сидів незворушний і, здавалося, байдужий. Це її вразило.

– Підійдемо? – Спитала.

– До кого?

– Ну, за сцену. До артисстів.

– То не артисти. То художня самодіяльність.

– Однак… Давай підійдемо.

– Для чого? Не розумію.

– Просто. Познайомимося. Ттам і дівчата є.

– Той що?

Замовкла. А потім таки пішла за сцену, щоб висловити артистам своє захоплення. Що б там Миколка не казав, а вони таки артисти.

– У мене теж син не бачить, – сказала директору будинку культури. – Він у мене музикант, грає на піаніно.

– А ми саме шукаємо акомпаніатора. Якщо захоче, візьмемо його. Зарплата, правда, невелика, та все-таки хоч щось.

– О, то прекрасно. Але він ще вчиться. В музичному училищі.

– А у нас репетиції з п’ятої. Приходьте з хлопцем. Поговоримо.

Повернулася до Миколи окрилена. Нічого не розказувала, бо на сцену вийшла солістка. Дівчина, здається, трошки бачила. Була в парчевій сукні, з зачіскою і макіяжем. Вона співала. Голос мала, мов зі срібла. А голосоведення таке, шо й не запідозриш, що дівчина не має музичної освіти. Співала, як профі.

«І де вона вчилася співати? Хто їй поставив голос? Хто вчив її, як триматися на сцені? Адже мусив хтось…»

Звучав «Соловей» Аляб’єва. Річ відома, то якось… Співала гарно, але дива в тому не було. А от другу пісню… Людмила такої не чула. Пісня звучала, як відкриття, як сповідь. Людмила зачаровано слухала ту дівчину, а сама думала:

«От би таку дружину моєму Миколці. У них було б багато спільного».

Спостерігала за сином. Був спокійний і незворушний. Спів дівчини, видно, і йому сподобався. Все ж плескав стримано, без особливих емацій.

– Як тобі? – Нахилилася до сина.

– Нормально. Але…

Далі вона вже його не слухала.

Поверталися додому. Людмила збуджена, захоплена, а її син спокійний, наче аж втомлений, без особливих емоцій. Людмила була трохи здивована, навіть розчарована.

– Невже тобі не сподобався концерт?

– Ну… Я не сказав, що не сподобався.  Але нічого особливого. Самодіяльність.

Людмилі стало образливо за артистів. Вони так старалися, вкладили у виступи всю свою душу. І на такому рівні. Людмида теж у тому щось смислить. А її син їх не оцінив.

– У вашій школі теж була, як ти кажеш, самодіяльність.

– То було щось інше.

– Чому інше?

– Бо то були діти. А тут…

– А тут дорослі. Але ж гарно. Особливо та солістка, що «Слолов’я» співала. Невже тобі не подобається?

– Я ж сказав: нормально.

– І ти б не хотів з такою дівчиною познайомитися ближче?

– А для чого?

– Хіба тебе, такого молодого, зовсім не цікавлять дівчата?

– Мене цікавить музика. Вона звучить скрізь : і в природі, і у вічному русі, і в людських голосах. Мені інколи здається, що я чую те, чого не чують інші.

– Може й так… Та я думала… Треба ж тобі  колись і женитися.

– Женитися? Не знаю. Я про те ще не думав.