Напрасований, при параді ходив Микола на заняття. Мати була на похваті. Всі дивувалися з її жертовності, а вона не давала йому самостійно і кроку ступити. Як Оксана її не сварила, все було марно. З перших занаять хлопець проявив себе як винятково здібний учень. Ніхто краще від нього не писав музичні диктанти, ніхто так вправно не розбирав нові твори. Викладачі дивувалися і щиро захоплювалися. І… Зітхали. Бо як він буде у житті? По тихеньку Людмила й сама освоювала нотну грамоту. Сама колись вчилася у музичній школі. Тепер це їй дуже допомагало. Пригадувала, вчилася заново, аби тільки було легше синові. А ще… Треба було на щось жити. Шукала таку роботу, щоб працювати вдома. Друкарська машинка! Ото була виручалочка. Студенти, викладачі… Словом, роботи вистачало. Друкувала вправно і грамотно. Незабаром вже мала свою клієнтуру. Ще раз впевнилася, що добре все вміти, бо не знаєш, що тобі в житті згодиться. Тішилася з кожного зарорбітку. Працювала по ночах. Тільки -от… Друкарська машинка дуже тарахкотіла. Правда, покищо ніхто на неї не скаржився. Але таке могло бути. І тоді Людмила не знала, що буде робити.

 

Якось забігла Оксана, а Людмила і Микола збираються.

– Куди це ви?

– О, Оксана. Я знайшла їхній клуб. Навіть не клуб, а великий будинок культури.

– Чий?

– Ну, той, де збираються незрячі. Уявляєш? Там сьогодні концерт. Самодіяльність їхня виступає. Там прекрасний хор. Я чула. І солісти, і баяністи, і декламатори. Там і Микола зможе виступати. У них там все це на такому рівні, така робота ведеться. З усієї України іноді там виступають. Уявляєш?

Оксана посміхалася.

– Уявляю. Ти, Люсю, так тішишся, наче й ти на цій сцені збираєшся виступати.

– Тішуся. Аякже.

– Щось я не бачу, щоб і Микола так тішився.

– Він просто ще того до ладу не усвідомив. Не розуміє ще.

І до Миколи:

– Чекай, сину. Я ще туфлі твої не почистила. Я зараз…

– А чому він сам того не робить?

– Що?

– Ну… Чому він сам туфлі собі не чистить?

– Оксано…

Людмила спохмурніла.

– От ти завжди так. Якось так в тебе виходить. Весь найкращий настрій раптом зіпсуєш.

– Я ж нічого не сказала. Я тільки спитала, чому Микола сам не чистить своє взуття?

– Йому важче, ніж мені.

– Але ж треба. В школі ж йому, напевно, ніхто взуття не чистив. Чи чистив хтось, Миколо?

– Ні, я сам. У нас кожен мусив чистити свої мешти.

– Бачиш, Люсю? Я права.

– Ти у нас завжди права.

У Людмили миттєво зіпсувався настрій.

– Це ти, Оксано, вмієш.

– Що я вмію?

– Приземлити людину. Змусити її приземлитися. Обірвати політ і впасти аж до нечищених мештів.

Тепер образилася Оксана. Вона ображалася не часто. Зазвичай була спокійна і врівноважена. А тут…

– Ну що ж, сестричко, я не буду тобі звваджати. Літай.

І Оксана пішла. Людмила швидко й забула про свою перемовку з сестрою, бо це були будні. А вони з Миколою йшли на свято, на коцерт.

Погода була гарна. Осіннє сонце вже не пекло так немилосердно, а було тепле і лагідне, аж наче посміхалося і казало:

– Я люблю вас, люди, і бажаю вам добра.