– Легко тобі казати.

– Ну чому легко? Мені теж болить його доля. Але ж інакше не можна. Мусить він, як усі.

– Може й так. Але я зовсім розгубилася.

– А чоловік не озиваєься?

– Ні, Слава Богу. Він вже  певно й забув про свого сліпого сина. То й добре, що його такі клопоти не обсідають. Нехай краще вже я сама.

– Тільки дивися на речі реально. Не створюй хлопцеві тепличні умови. Від того йому буде тільки гірше. Виховаєш божка, а сама принесеш себе йому в жертву.

– А як же ж мені?..

– Не знаю. Радься з ним та й іди в музичне училище. Буде важко і йому, і тобі. Тобі буде важче, ніж йому, але якось мусиш. А ще якось мусиш звести його з сліпим товариством. Хлопцеві  треба мати друзів. А може й пару.

– Сліпу?

– А що ж ти хотіла?

– Було б добре, якби вона бачила. Ну хоч трошки.

– Буває й так, але не завжди. Воно й зрозуміло: ти мати. Але не забувай, що кожна мати хоче для своєї дитини, щоб хоч трошки. А в тебе син зовсім сліпий. То мусиш на все дивитися реально.

Людмила заплакала.

– І чого? Нічого нового ти для себе не відкрила. Все це ти вже відплакала. Тепер треба жити. І привчати до життя Миколу.

– Ти, Оксано, жорстока.

– Може. Хтось розумний сказав: «Щоб бути добрим, треба бути жорстоким». І ти мусиш не розкисати. То твоя м’якотілість нічого доброго хлопцеві не принесе. Мусиш зціпити зуби і…

– Не можу.

– Мусиш. Скажи, а ти колись бачила, як ходять сліпі? Самі, без поводиря. За хлібом, за молоком, по  справах, на роботу…

– Ой! Це жах! Не можу собі того навіть уявити. Щоб Миколка? З палкою? Ні, це неможливо.

– Тоді ти зробиш з нього двічіч інваліда.

Людмила вже не плакала, а ридала.

– А ти ж хочеш, щоб твій Миколка мав сім’ю.

– Дуже хочу.

– І всі побутові клопоти хочеш скинути на жінку? Може навіть на сліпу?

– А я ?

– Дорога моя! Так вже якось влаштовано, і це нормально, що з життя ідуть спершу батьки, а вже потім діти. І що тоді?

– Ой, Оксано, не лякай мене. Не край мого серця.

– А чого його шкодувати, те твоє серце, коли воно таке дурне? Затисни його в кулак  і роби так, щоб було добре твоїй дитині.

– А я ж хіба що!

– Добре – це не значить, що  ти тримала свого сина за руку все жєиття. Він мусить давати собі раду сам. А покищо він у тебе не  готовий ні до життя, ні тимпаче до сім’ї. І покинь плакати. Це нікому полекші не приносить. Ні тобі, ні йому.

Після таких Оксаниних слів з Людмилою щось таке робилося, що вона місця собі не знаходила. Однак послухатись сестру не могла. Ну як відпустити Миколу самого на вулицю? Ще й палку дати йому в руки! Який жах! Ні, вона не може. І не зможе ніколи. Що б там Оксана не казала. Людмила розуміла, що сестра має рацію, але… І яка навіть злість ворушилася на Оксану десь глибоко. Добре їй розмірковувати. Це ж не її син. А як їй, Людилі? І клубок підкочувався жінці до горла. Людмила вважала себе сильною. Їй здавалося., що вона сама може вирішити всі свої проблеми. А виходить, що ні. А ще ті кровотечі. Нікому про них не казала, навіть Оксані. Але відчувала, що слабне з кожним днем. Розуміла, що треба щось робити, треба якось рятуватися. Та як?

 

Чи можна описувати митарства матері, котра ходила по всіх інстанціях, добиваючись, щоб прийняли у музичне училище її сліпого сина?

– Здібний, – визнавали.

– Добре володіє піаніно, – дивувалися.

– Але ж сліпий, – розводили руками і скрушно зітхали.

– Це буде травмувати і дітей, і вчителів.

– Але ж треба і йому якось себе реалізувати.

– Це складно. Ми не можемо ні вам, ні йому допомогти. Співчуваємо, але не можемо. У нас, вибачте, не богодільня. У нас звичайнмй заклад для звичайних дітей.

– Але ж я не прошу для свого сина  особливих умов. Прийміть його на загальних підставах.

Ходила, просила, наполягала. Довелося навіть зіслатися на регалії свого чоловіка. А що мала робити? І прийняли.

Тішилися всі троє. Влаштували навіть з такої нагоди святкову вечерю. Про гуртожиток не питала. Знала, що Микола з тим не впорається. Він якось не давав собі ради з побутом.

– Це, Люсю, твоя надмірна опіка. Треба якось його до всього привчати.

– Я не можу, щоб він навпомацки. А я що? Буду дивитися?

– Дивитися і підказувати.

– Як же ж це важко.

– Але ж його життя ніхто за нього не проживе. А що, коли у нього буде сім’я? Тоді йому доведеться і по хліб піти, і по молоко. Аякже! Я вже придивлялася, як це роблять незрячі.

– А я?

– Ти… Не забувай, що діти переживають своїх батьків. Вибвчай, але так вже є. І це нормально.

– Оксано!

– Це реальні речі. І мусиш про них пам’ятати.