З часом все забулося, згадувалося тільки подекуди. Люди так вміють: і добре, і недробре забувати і робити вигляд, що нічого й не було. А у Миколи Рязанова при слові «канікули» зринав прикрий спогад, як сидів він у батьковій комірчині, не знаючи й не розуміючи, за що його туди посадили. Хлопець ріс, а цей прикрий спогад не зникав. Він якось розчинвся і дивним чином всотувався у все Миколчине єство. Цей спогад не давав розвиватися смутку, котрий мав би оселитися в серці хлопчика, бо батько більше не з’являлвся і нічим не нагадувв про себе. Зате з’явилася… Мати. Дивовижа та й годі. І звідки вона взялася? Чому досі до нього не приходила? Хлопець того не знав, що часи змінилися, директор у школі теж змінився. Про вказівки забули чи й не знали зовсім. І мати тепер могла спокійно і безборонно спілкуватися з сином. Тепер вона жила у Києві. Приїжджала з тьотею Оксаною, привозила Миколці багато всяких ласощів і вже більше не плакала. Вона тільки ніяк не могла зрозуміти, чому її син ніяк не хоче їхати до неї на канікули.
– Ну чому ти, Миколко, не хочеш? У Києі гарно. Ми підемо з тобою в театр, на Дніпро і куди ти захочеш.
Та хлопець не хотів нікуди їхати. Йому було добре тут, у школі. Це була його школа, його дім. Вони також ходидли в театр, у філармонію, а там… Ах, яка там звучала музика. А ще тут був сад… Ні, Миколка нікуди не хотів їхати. Його тут любили, і хлопець те знав. Мамця Станіслава Андріївна інколи їздила в Винники. Там у неї була хатина. Звичайна, сільська, але своя. З Винник Миколці привозили яблука і горіхи. Хлопець радів, бо від тих гостинців пахло… Домом.
А мати кликала, аж ледве не плакала.
– Я живу у двокімнатній квартирі, майже в центрі. Там є великий балкон.
– А комірчина там є?
– Комірчина? Є. Правда, зовсім маленька. А навіщо тобі комірчина? Чому ти про неї питаєш?
– Та… Це я так. Просто.
– А головне – я для тебе купила піаніно.
– О, піаніно!
Це було спокусливо. Та хлопець і цього разу не поїхав нікуди.
Аж коли закінчив школу, тоді вже мусив їхати, бо ж у школі залишатися йому вже більше не можна було.
Прощався зі Станіславою Андріївною і Філоменою Анддріївною. Зі сльозами прощався. Це були рідні йому люди, котрі його виховували і вчили, любили його і не шкодували для нього материнського тепла.
Київ зустрів хлопця суцільним шумом і гамом. Дзеленькотіли трамваї, гуділи автомашини, кудись поспішали люди, голосно перемовляючись. Хтось на нього налітав, він натикався на когось, бо у Людмили ще не було ніякого досвіду, як провести свого сліпого сина. А це, як з’ясувалося, не така вже й проста справа. Трамваї, автобуси, а головне – метро. Трамваї. Автобуси були й у Львові, а от метро у Львові не було. Хлопцеві спершу аж страшно було. Не те, щоб страшно, а якось не по собі. А потім нічого, став по трохи звикати. А Людмила щаслива така: її син буде тепер з нею. Вона присвятить себе йому. Вона буде піклуватися про ньгого, буде робити все, щоб йому було затишно. А потім подумала, що хлопцеві того замало. Йому буде замало материнської опіки. Він вже виріс. Йому треба… А що, власне, йому треба? Задумалася, а потім спитала у сестри.
– Як ти думаєш, Оксано? Що треба Миколці, щоб він був щасливий?
– Не знаю. Я про те якось … Не думала. А що?
– Я от… Тільки тепер зрозуміла, що не готова влаштувати своєму синові щасливе життя.
– Ну чому ти так?
– Бо материнської опіки йому замало. Він мусить мати своє життя. Роботу, друзів, любов, сім’ю.
– Як і кожна людина. У нього тільки відсутній зір. А все інше… Але чекай, Люсю, ти щойно його привезла. Нехай покищо відпочиває, освоюється. Це для нього нове. Нехай звикає бути вдома., бути сином. Для початку він має своє піаніно. Це не так уже й мало. А далі? А далі…
– Це йому швидко набридне.
– Думаю, не так вже й швидко. Піаніно для нього багато значить.
– Він був у гурті. У них там були вечори, концерти. А тепер він сам. Я мушу думати.
– Думати, ясна річ, треба. Але що ти тут придумаєш?
– В Києві живе багато незрячих. Я їх інколи бачу. Мусять же у них бути свої організації. Треба їх шукати, налагоджувати якісь контакти.
– Я знаю бібліотеку для сліпих. Там такі великі книжки, вибиті крапками. Я бачила. Так пише Мтколка.
– О, це вже щось. Але того мало. Я ніколи й не думала, що буде так важко.
– Чекай, Люсю. Але ж йому зі школи дали якусь путівку, якесь направлення на роботу.
-А-а, так, дали. Але це робота в цеху, для виживання. Робити щітки, збирати вимикачі… Ти собі уявляєш? Ні, це не для нього. Він для такого не надається.
– Інші ж працюють, Люсю. Нехай і він пробує. Треба ж якось жити. Ти ж не потягнеш. Та й Миколка… Коли буде щось заробляти. Людиною себе відчує. Повноцінною людиною.
– Ні. Це не для нього. – Наче аж розсердилася Людмила. Як це Оксана не розуміє, що її Миколка не для роботи в цеху? Його покликання музика.
– Чекай, Люсю. То нехай іде вчитися. Вчаться ж незрячі. І університети закінчують. І вчителями стають, і юристами. Це важко, але тут вже нічого не зарадиш. А Миколка нехай іде по музиці, якщо у нього таке покликання.
– Ой, Оксано, як же він один там буде серед зрячих?
– Мусить. Нехай звикає. А як інші?
– Ой, Оксано.
– Ти, Люсю, робиш одну непоправну помилку. Ти вирізняєш свого Миколку з-поміж інших. Не можна того робити. Він такий, як інші. Ну, може здібніший, талановитіший, але ж незрячий, такий, як інші. Маєш з тим змиритися.