– Я тепер вже й сам до ладу не знаю, про що  мені йшлося. Найперше хотів досадити Людмилі, хотів показати їй свою зверхність, довести, що я все можу. А потім… Хотів, щоб інформація не дуже просочувалася. От зле, що ти ніяк не народиш.

– Зле! Дитина! Не хочу я з пелюшками та горшками морочитися. Я не для того.

– Не хочеш чи не можеш завагітніти? Чесно скажи.

– Яка різниця? Не можу чи не хочу…

– Вже стільки живемо і …Всі перешіптуються. Якось навіть ніяково.

– Зате я гарна. Хіба ж ні?

– Та гарна, гарна.

Поцілунки і довга сексуальна пауза. Потім умиротворена тиша і сон. Спокійний і тривожний сон двох людей. У неї – спокійний, бо у неї ніяких турбот, у нього – тривожний, бо на совісті чимало бруду, який не хочеться виставляти на людський осуд, а сам той бруд нікуди не зникає, а осідає на самому дні душі. Ніч і сон маскує все.

 

Обладнали комірчину. Продумали все до дрібниць. Хлопцеві наказали,щоб сидів тихенько. Мовляв, так треба.

– Ось тут відро. Це, коли ти захочеш в туалет. А ось тут маєш їсти і пляшку сітра. Так треба. Для чого? Ти ще того не зрозумієш. А завтра ти вже поїдеш до школи. Каніули закінчилися.

Хлопцеві було лячно. Що ж таке? Чому він мусить тут сидіти? Він чув про війну, чув про те, як пререховували євреїв. Але ж він не єврей і зараз не війна.

«А може війна? А може знову німці прийшли? Але нам би в школі про те сказали. А може несподівано?»

І тривожні думки обсідали хлопця.

Та за дверима не схоже було на війну. Там було весело і гамірно.

– А-а! Іван Тимофійович! Просимо, просимо до гурту. Щось ви зовсім від нас відбилися.

– Штрафний Івану Тимофійовичу!

– О, Москвадія Олейківна! Ви сьогодні неперевершена. Рівних Вам немає.

Все це говорив Миколчин батько. Гості зовсім не були схожі на німців. І хлопець ніяк не міг зрозуміти, чому йому не можгна було до них. Було прикро і хотілося плакати. Він смакував ковбаскою, тістечками, ще якимись смаколиками, яких йому не давали в школі, але не занв, чому він мусить тут сидіти. А там… Вочевидь, пили і їли, голоси звучали все голосніше. А потім стали співати. О, на співі Миколка розумівся. Дехто співав непогано, а дехто… Вкрай фальшиво.

На Волге широкой,

На стрелке дальокой

Гудками кого-то зовьот пароход.

Под городом Горьким,

Где ясные зорьки,

В рабочем посьолке подруга живьот.

А потім гостям сатло зовсім весело. Почалися танці. Звучала музика, двигтіла підлога. Сміх, веселощі.

Раптом дзвінок у двері. Спершу його ніхто не почув. Та дзвінок повторився. Всі стихли. Тільки музика продовжувала гриміти. Платівку ніхто не зупинив, і вона крутилася собі, добігаючи до свого кінця.

– Відчини, – гукнула Валентина.

– Хто б це міг бути? – Дивувася Іван Миколайович. – Наші всі, либонь, на місці.

– Хтось несподіваний. І спізнився. Та відчиняй вже.

А сама вже приготувалася приймати привітання, подарунки і квіти.

Та на порозі стояла дівчина. Скромно одягнена, в окулярах, з валізкою.

– Доброго дня, – засоромлено привіталася. – Я за Миколкою. Я їду до школи. Я тут живу, в Білій Церкві, і вихователька попросила взяти його, коли я буду їхати. От я і прийшла за Миколкою.

– Але батько завтра його відвезе.

– Навіщо? Я ж однак їду. Та й вихователька просила.

Перезирнулися. А що тут скажеш?

– Зараз, – буркнула Валентина. Аж Оля здивувалася. Їй здавалося. Що вона робить добру справу, а виходить щось не так.

Все виглядало геть кепсько. На очах у всіх з комірчини вийшов Миколка. Вигляд у нього був вкрай жалюгідний. Заплаканий і засормлений, на обличчі у нього були розмащені сльози і крем від торта. Валентина повела його у ванну вмиватися і сяк-так привести його до порядку. Всім було незручно. Гості спантеличено і ошелешено переглядалися. Іван Миколайович знічено намагався їм щось пояснити.

– А він у нас… Дикуватий. Розумієте… Виховується в інтернаті. Він дуже здібний. Грає на піаніно, сам складає музику. Валя його дуже любить.

– Воно й зрозуміло, – грубо буркнув Петро Васильович, обурений до глибини душі.

– Чи не час нам іти? – Звернувся до своєї вже немолодої дружини, спостерігши, що вона витирає сльози. Інші гості теж заворушилися.

– Ну що ви! – Пробував якось поновити атмосферу веселощів Іван Миколайович. Та вечір був зіпсований. Гості все ще залишалися за столом, бо було ще рано, але з’ява заплаканого хлопчика внесла якийсь дискомфорт і вивіяла з хати безтурботні веселощі. Повернулася Валентинва з приклеєною на устах посмішкою, але й те не рятувало. Хтось спробував затягти пісню, але пісня не йшла. Валентина посміхалася, а очима ладна була спопелити свого чоловіка. Буде тобі, Іване Миколайовичу. Нехай-но тільки гості розійдуться. Такий вечір зіпсував! Її погляд бачив не тільки Іван Миколайович, але й гості. Сиділи, тягнули час, але всім вже нетерпілося покинути ту гостинну хату і подружжя, котре щойно тільки обживало свою любов.