А роки бігли собі, ні на кого не зважаючи. Їх не цікавили ні людські пристрасті, ні біди, ні радості. Вони бігли і не зупинялися. Вони просто не могли зупинятися, бо час – це така зовсім особлива категорія.

Якось людмила в тиші бібліотеки, гортаючи журнали, ледь не скрикнула. Вона побачила фотографію свого Миколки. Так, сумнівів бути не могло. Це був він. Усміхнений, хлопчик здивовано дивився на світ своїми карими сліпими очима.

– Миколка! Син мій! – Зойкнула жінка. Добре, що була сама.  І стаття.

«Цей дванадцятирічний хлопчик, учень львівської школи для сліпих дітей, не тільки прекрасно грає на роялі, а в свої юні роки вже має власні музичні композиції: вальси, мазурки, польки». Її Миколка! Маленький талановитий музикант і композитор! Людмила посміхалася і водночас плакала. Вона ладна була танцювати, та стримувала себе, бо це вже нікуди не годилося. Ще хтось подумає…

«Іване, чи ти знаєш? – Вперше за стільки років подумки звернулася вона до чоловіка. – Ні, ти нічого не знаєш. Але маєш знати, бо ж Миколка твій син, як і мій».

Взяла журнал і, йдучи з роботи, поклала його в поштову скриньку свого чоловіка.

«Чи потішиться за сина? Може й ні. Він далекий і байдужий. Але нехай знає».

І не знала Людмила, вона просто не могла того знати, що на весняні канікули, вперше за стільки років, до школи за Миколкою приїхав батько. Підполковник! Така подія для школи! Посадив хлопчика в машину та й повіз свого талановитого сина аж у Білу Церкву. Як він пояснював у школі свою таку довгу відсутність – того ніхто не знає. А може й ніяк не пояснював. Підполковник же! Кому і що він мусить пояснювати?

Привіз хлопця додому. Молода дружина… Скажімо так… Не дуже зраділа з такої знахідки. Але у неї вистачило такту промовчати. Аж щойно увечері, коли вже вляглися спати, Іван Миколайович сказав дружині:

– Поспішив я трохи, підігрітий журнальною статею. Але то нічого. Однак же син. І талановитий.

– І сліпий.

– Ну, тут вже нічого не зробиш. Його вже ніхто не вилікує.

– Якось буде жити. Я бачила тут сліпих. Вони навіть щось там роблять на своїй фабриці. Мають свою общину, чи як там це у них називається. І він буде жити. А що талановитий – то це таке… Куди він зі своїм талантом?

– Я думав, що його можна буде комусь з наших показати. Похвалитися, такби мовити. Всі ж знають, що у мене сліпий син. Але бачу…

– Ну що  ти! Він не навчений ніяким манерам. Не вміє їсти виделкою, користуватися ножем, крутить головою, часом сидить з відкритим ротом. Ти мені вибач, але… Таке показувати…

– Інтернат… Ніхто його ні до чого не привчав.

– Таке показувати не можна. Те, що він талановитий, по ньому не видно. Та й піаніно у нас нема.

– А навіщо воно нам?

– Ніхто твого Миколку не сприйме. Ну, ясна річ, нічого не скажуть. Співчуватимуть, зітхатимуть, а може хто й сплакне. Зіпсуєш вечір. Нехай домробітниця з ним…

– Нічого не вийде. Я її на два дні відпустив. У неї хтось там захворів чи що…

– Ти завжди так. Влазиш не в свої справи. Відпустив! І навіть зі мною не порадився. І що тепер?

– Обслуга буде з ресторану. І страви теж. Що ще?.. Ти ж до того хисту не маєш.

– Ще б пак! Я ж не мужичка.

– Людмила теж була не мужичка. Але бувало як прготує, то потім всі довго згадують і рецепти у неї беруть.

– Набридло! Тільки й спогадів, що про твою малохольну Людмилу. Як кажуть: сидить на ліжку і згадує небіжку.

– Ну чого ти? Згадав – то й згадав. Що ж тут такого? Ти краще подумай, як бути з Миколкою.

– А що я маю думати? Ти його привіз – от ти і думай.

– Мене підігріла статя в журналі.

– То не хто інший, як та сучка тобі той журнал підклала.

Іван Миколайович несподівано навіть для себе заліпив Валентині дзвінкого ляпаса. Та звереснула і голосно заридала.

– Не вий. Всіх побудиш. Миколку перелякаєш.

– Начхати мені на твого виблядка! Хам!

Ще один ляпас. І знову несамовитий вереск.

– Не смій. Я тобі казав: не смій про Людмилу казати погане слово. Вона того не заслуговує. А тимпаче про мого сина.

– Сука вона! Сука! – Вигукнула Валентина і дістала ще кілька ляпасів.

– Ну? Заспокоїлась? Істеричка.

– Ти? Мене? Смів? – Тепер вона плакала тихо і розпачливо.

– А істерику тільки так і лікують. Спитай у кого хочеш.

– Спитаю. А ще може розказати, що ти мене, як останню шлюху, обдарував намордниками?

– Тихо. Заспокойся. Куплю тобі… Що ти там хотіла?

– Сапфіри! – Радісно вигкукнула Валентина, відразу забувши по свою образу.

– Мені однаково. Що там схочеш. Скажеш скільки – і купиш.

Гучно чмокнула його в щоку. Мир і благодать знову запанували в хаті. Але проблему: що робити з хлопцем – так і не вирішили. Куди його прилаштувати на вечір, коли прийдуть гості? А гості мусять бути, бо ж у Валентини день народження. Не відмніяти ж і справді свято із-за того сліпого. Валентині шкода його. Не камінна ж вона. Та й Івана шкода. Гризеться тепер, що робити. Але нехай би наперед думав. Або хоча б з нею порадився. А так…

– Слухай, – сяйнула очима, – а давай ми його в комірчині облаштуємо.

– Як в комірчині? Та ну…

– А чого? Вона у нас простора.

– Та якось…

– Ну, тоді виставляй його на показ. Тоді вечір перетвориш на співчувально-зітхальну церемонію. А по-моєму, то нормально. Поставимо там фотель, їсти, пити, відро для туалету та й перебуде там якийсь час. Це не так уже й довго. Доки гості розійдуться.

– А як ми йому це пояснимо?

– А що там йому пояснювати? Так треба – і все. А потім ти його завезеш до тієї школи і більше вже привозити не будеш.

– Але ж я там засвітився. Як тепер?

– Засвітився! Дурне зробив, ясна річ. Але ж не було тебе стільки років – і нічого. Забудеться – та й буде, як було.

– А Микола?

– А що Микола? Він теж забуде.

– Якось воно…

– Я не розумію: а чому ти заборонив матері з ним контактувати? Нехай би собі їздила. Нехай би брала його на канікули. Тепер у нас проблем не було б. Я не розумію, про що тобі йшлося.