Людмила працювала в бібліотеці. Їй тут подобалося. Вона серед книжок почувала себе, як серед однодумців, розумних і впевнених. Тут було тихо, як у храмі. Всі, хто сюди приходив, навіть найгаласливіші читачі, якось затихали і з трепетом дивилися на книжкові полиці.

– Я живу, наче в іншому світі, наче причетна до вічності, – казла Людмила сестрі. – Може це й смішно, але мені інколи хочеться залишитися тут на ніч. Мені уявляється, що персонажі книжок виходяь зі свої обкладинок і спілкуються між собою. Хотілося б почути,  про що вони розмовляють.

– У тебе буйна уява і фантазія. Тільки ти про те нікому не розказуй. Бо я тебе можу зрозуміти, а хтось… А є й такі, що пов’яжуть це з твоєю хворобою. А ти живи собі своїм життям і ні на кого не зважай.

І Людмила жила  собі тихо і сумирно у своєму світі, в своїх емоціях. Коли видавалася вільна хвилина і в бібліотеці не було читачів, вона розгортала якусь книжку і занурювалася в її світ. Потім з того книжкового світу їй важко було вигулькнути. Навіть тоді, коли приходили читачі, Людмила зпершу непорозуміло на них дивилася, а вже потім усвідомлювала, де вона і що має робити. Всі вже звикли до її дивацтв і нічого собі з того не робили. Зате вона була добрим  бібіліотекарем, знала толк в книжках, і читачі її любили. З часом вони вже й не уявляли собі когось іншого на її місці.

Якось в бібліотеку забігла Оксана. Вона терлася, м’ялася, ніяковіла. Спершу заклопотана Людмила, що саме підбирала книжки студентці для реферату, на стан сестри не звернула уваги. А потім таки спитала:

– Пробач мені, Оксано. Я якось зашолопалася. Ти щось хотіла? Щось трапилося? Ти якась така…

– Та ні… Я, власне…Хотіла тобі сказати…

– Ну-ну, я вже тебе слухаю. Пробач.

– Може б не вартувало, але однак почуєш від когось.

– Не тягни. Що там?

– Твій жениться.

– Тільки й всього? Нехай. На тій друкарці?

– Не знаю. Мабуть. Молода така.

– Фарбується під блондинку.

– Здається. Я їх бачила, але не приглядалася.

– Заспокойся, Оксано. Я бачу, ти більше хвилюєшся, ніж я .

– Бо я не знала, як тобі сказати.

– Я вже, сестричко, давно те відплакала. Вже не болить. Нехай ще друга зазнає того щастя, що зазнала я. А може вона буде щасливіша. А може їй для щастя треба не те, що мені. Нехай.

– Ой, гора з плечей. А я цілий день мучилася: не знала, як тобі сказати.

– Все. Сказала. Забудь. І давай пити каву. Я зараз поставлю.

Все і справді виглядало так, наче нічого не сталося.

– Почекай мене. Ось запишу – та й підемо вже.

І вони йшли по місту, жваво про щось розмовлючи. Коли раптом з-за рогу вигулькнула пара. Наче навмисне намагалися потрапити на очі. Мовчки розминулися, не привітавшись. Вона горда така, наче принца запопала. А він… Відводив погляд, наче йому ніяково було.

– Ну от, – резюмувала Оксана. – Добре, що ти вже знаєш. А то було б…

– Гарна пара. Нічого не скажеш. Колись і про нас так казали. Але це було так давно. В іншому житті. Щож… Любові і злагоди їм. Повіриш? Я щиро їм того бажаю. Однак треба серйозно думати про переїзд в інше місто. Може навіть в Київ. У велкому місті легше загубитися. Може він врешті-решт забуде і про мене, і про Миколку. А там, може, дасть Бог їм своїх дітей. Та й так проживемо. Світ широкий.

– Ти говориш про Київ: для того треба мати великі гроші. Шалені. А ми їх не маємо.

– Збувай мої золоті брязкальця. Їх там досить. Все збувай. Я їх і так носити не буду. Докупи ми змінюватися не будемо. Ти ще молода, можеш і заміж вийти.

– А ти?

– Моє вже відшуміло. Іу мене син. Однак він рано чи пізно буде жити зі мною.  Мені треба таку квартиру, аби я там могла поставити піаніно. Без піаніно мені тепер не можна.

– Київ – завдання не з легких. Шож, буду шукати. В Києві теж буде складно. Там тобі буде важче роботу знайти.

– Нічого. Знайдемо. Нянею піду в дитячий садок чи саніторкою куди-небудь.

– Ти б і на таке погодилася?

– А чого ж? праці поганої не буває. Є тільки погані працівники.

– Прикро. Тут тебе вже всі знають.

– Нехай краще не знають. Вигулькну в іншому світі. А там – всю себе присвячу синові. Даремно Іван казав, що моя міся закінчилася. Вона, либонь, щойно тільки починається. Зараз Миколка під опікою. А потім тільки я буду йому потрібна.

– Даремно ти так думаєш. На скільки я знаю, незрячі теж женяться, мають свої сім’ї, дітей.

– Якщо й так, то мати однак зайва не буде.