А Миколка вчився. Був уже в першому класі. Освоював ті крапкові букви. Спершу йому те крапкове писання щось не дуже давалося. Та коли вихователька сказала, що, коли він освоїть те крапкове письмо, то зможе записувати ноти, тут вже Миколка зацікавився не на жарт. Він став ретельно вивчати все, що йому показувли. А головне – все у нього виходило. І незабаром він таки вивчив тут крапкову мудрість.
Після уроків хлопчик біг східцями наверх, до передпокою, де сумував за ним старий рояль. Так, Миколці здавалося, що рояль неодмінно за ним сумує, як і він за роялем.
В учительській розмовляли між собою вчителі і вихователі. Звичайна повсякденна розмова. Про здібних дітей і про неслухів. Зайшла мова і про Миколку.
– Дуже талановитий хлопчик. Аж не віриться. Ще ж маленький, а як грає. Вже й свої твори має. Вроджений музикант.
– І все-таки він якийсь дивакуватий, – сказала вихователька Іванна Владиславівна. – Якось набрав повні кишені бурульок та й прийшов так до класу. Стоїть посеред класу, весть мокрий, тече йому. Я спершу ніяк не могла второпати, що з ним. Я подумала, що з хлопцем сталася прикрість: може, до туалету не добіг. Буває.
– Що з тобою, Миколко? – Питаю.
– Та це бурульки.
– Боже мій! Ти що їх у кишені назбирав?
– Так. Я ж не знав, що вони розтануть.
Клас вибухнув голосним реготом. Діти сміялися з Миколки. Нагримала я на учнів, чесно кажучи.
– Миколка не знав, що бурульки тануть. Треба йому пояснити, а не сміятися з товариша.
Діти ніяк не могли того зрозуміти.
– Як це він не знав? Це всі знають.
– Всі знають, а він не знав. Іди на верх і переодягнися, – кажу Миколці. А самій дивно: як це він такого здавалося б простого не знав? Заспокоїла я учнів, а сама все думала та й думала.
Валерія Михайлівна сказала:
– Це наша недеробка. Такі діти потребують кропіткої праці. Ті діти, що народилися сліпими, і ті, що змалку втратили зір, потребують особливого спілкування. Їм треба все розказувати і показувати. Ви ж подивіться на наше дошкілля. Кожна дитина має якісь вади. Я не маю на увазі сліпоту. Сліпота – то вада спільна. А ви на дітей тих подивіться. Кожна дитина ще має й додаткову ваду. Одне крутить головою, друге махає руками, третє похитується вліво-вправо чи взад-вперед. На загал картина невесела. Сторонню людину це вражає навіть більше, ніж їхня сліпота. А їм же треба жити в суспільстві, серед людей. І треба, щоб те суспільство від них не відсахнулося. Отут роботи непочатий край. Треба їх від того якось… Відвівчати, відволікати, пояснювати їм чи що… Зрячими їх ми не зробимо, а от нормальними людьми їх можна зробити. Щоб нічого не вражало, крім сліпоти. А ще їм треба розказувати про все довкілля, про всяі явища природи.
Валерію Михайлівну всі слухали з особливою увагою.
– То наша професорка, – казали про неї з повагою. Вона була тифлопедагог, а окрім того, писала дисертацію про дітей, скривджених долею. Про їхні вади і про унікальні здібності. Колеги дивувалися: навіщо їй та дисертація?
– Вчитель, якщо він працює в школі, практично з тієї дисертації нічого не має. Хіба в який інститут підете.
– Ні, я і надалі буду працювати з дітьми. Просто я хочу, щоб мої колеги знали, як треба працювати з такими дітьми. Ми мусимо полегшити їхню долю, готувати їх до життя, щоб люди від них не сахалися. Коли є батьки, то інколи треба працювати й з батьками. Та нажаль майже всі наші дошкільнята сироти або просто покинуті діти. Може й живуть десь їхні батьки, але ті діти їм непотрібні. Нажаль…
Слухати Валерію Михайлівну було цікаво. Але тільки й того. Колеги знизували плечима, зітхали і дивилися на «професорку», як на дивачку. Вони десь розуміли, що вона права. Але що вони могли змінити? Робили, що могли, жаліли тих покривджених долею дітей, а поза тим… Роки були важкі, вдома були сім’ї, і треба було якось виживати.
«Добре тобі казати, професорко, – думала не одна. – Ти живеш без дітей. А ті, хто має діти, думають не про те. Вони думають, як їм вижити».