Я змінила ім’я того чоловіка, про котрого йдеться в творі. Ім’я змінила, а прізвище взагалі тут ні до чого. Змінила ім’я, бо чоловік цей відомий загалу, а особливо серед сліпих. Що? Вас шокує слово сліпий?.. Ах, які ми делікатні! Розумію. Тепер прийнято казати незрячий, неповносправний, людина з особливими потребами… Хоча суті це не міняє. Сліпий – він сліпий. І як би ви його не назвали, зрячим він не стане. А мені здається, що треба речі називати своїми іменами. Тимпаче, що нічого образливого в тому нема. Та це був такий собі ліричний відступ. Хоча може й не дуже ліричний.
Отже, хлопчик… Назвемо його Миколкою, народився сліпим. Для батьків це було горе. Воно й зрозуміло. А як могло бути інакше? А тимпаче в такій престжній сім’ї. Батько був військовий, а мати вчителька. А треба вам знати, що було це у повоєнні роки, коли бути військовим – то було найвище, найпрестижніше. В ті роки військовий, ким би він не був, вважався героєм. А тим паче підполковник Рязанов. Це була величина. До нього – тільки на «Ви» і на відстані.
– Що будемо робити? – Не на жарт непокоївся Іван Миколайович.
– А що робити? – Людмилу від таких розмов відразу пробивало на сльози. Тепер вона плакала вдень і вночі. Сліпий хлопчик…
– Людо, я просто не знаю, як бути. Наша сім’я у всіх на виду. Тут у тінь не сховаєшся. Це ж скільки розмов буде.
– Будуть розмови. Хіба ти комусь заборониш говорити? Ніхто в тому не винен. Причини не знають самі лікарі.
– Я розумію. Зараз не про те… Що нам робити?
– Я тебе, Іване, не розумію. А що тут можна зробити? Дитина є, і треба її годувати. Нехай росте.
– Людо! Але ж дитина сліпа!
– Ти лише тепер це усвідомив? І взагалі… Як ти зі мною розмовляєш? Чого ти на мене кричиш? Хіба це моя вина?
– А я не знаю. Може й твоя. Бо в нашому роду…
– Та й в нашому роду не було сліпих.
– У нас всі здорові, як… А тут сліпий син! Це ж збожеволіти можна!
– Не доймай мене. Я й так перевелася нінащо.
– Та я бачу, що перевелася. Без косметики ходиш, в перукарню не йдеш. Словом – чучундра!
– Не до того мені. Розумієш? Не до того.
І Людмила заплакала.
– О, знову сльози! Ти тільки те вмієш, що рюмсати. Я хотів порадитися з тобою, а від тебе, окрім сліз, нічого.
– Іване, що ти хочеш? Про що ти хотів порадитися? Що тут можна зарадити? Лікарі дивилися. Тотально сліпий. І це вже на все життя. Що ще?
– Послухай, Людо. Та перестань ти рюмсати! Терпіти того не можу! Послухай, що кажу. А може його в якийсь дєтдом віддати? Мусять же бути дєтдоми для таких дітей. Там він буде доглянутий, і у нас з тобою будуть руки розв’язані.
– Ти з глузду з’їхав. Дитині щойно місяць. Який дєтдом? То ж наша дитина! Наш син!
– То й що, що син? У нас з тобою ще будуть діти.
– Ти впевнений? А ти впевнений, що ті інші діти будуть здорові? А може це Бог нас за щось карає?
– О, почалося! І це каже радянська вчителька!
– Я зараз не вчителька, а мати.
– А я і зараз, і завжди комуніст і атеїст.
– Атеїст… В тому, очевидно , наша біда. А ще в тому, що ти ні до кого жалю не мав. Ніколи і ні до кого.
– Я вже це чув.
– Чув, але не дослухався до того, що я тобі радила. Чи я тобі не казала, що колись за те буде покара?
– А ти б тільки всіх жаліла. З тобою соціалізм не збудуєш. А я тобі ще раз скажу, бо вже не раз говоив: я не маю жалю до ворогів народу, до ворогів Радянської Влади.
– А ти певний, що всі ті, кого засилали в Сибір, кого розстрілювали і катували… Ти певний, що всі вони вороги?
– Людо, не лізь не в своє діло. Розумніші за тебе про те думають.
– Добре. Я тільки хочу нагадати тобі один випадок. Пам’ятаєш, як вивозили до Сибіру сім’ю, в тій сім’ї була сліпа дитина? Пам’ятаєш?
– Не пригадую.
– Та де вже там тобі пригадати… Стільки тих скалічених людських доль…
– Не я їх калічив.
– І ти також.
– Чим ти мені дорікаєш? Я виконував свій обов’язок.
– Обов’язок… Так-так…
– Інакше б ми з тобою не жили так, як живемо. І ти б не мала стільки суконь, стільки коштовностей. Словом…
– Зате не соромно було б людям в очі дивитися. І може б тоді… Не було б у нас нашої біди.
– А до чого тут наш сліпий син?
– А сліпа дитина, яку ти відправив у Сибір?.. Вона теж ворог? Це теж був твій обов’язок?
– То що я мав робити з тією сліпою дитиною? Собі її лишити чи що?
– Тепер маєш свою.
– Слухай, Людмило, давай не будемо сваритися. Давай краще подумаємо, що нам робити. Чеерез тиждень мої з роботи прийдуть нас вітати з народженням сина. Ти собі уявляєш, який буде шок?
– То й нехай. Мене це якось не хвилює.
– А мене хвилює. Мені з ними працювати. Думаєш приємно потім увесь час вислуховувати їхні співчуття?
– Ах, які ж ви всі співчутливі! Твої друзі і ти. Однакові. Нічим вам не можу зарадити. Доведеться через те перейти. У мене сліпа дитина, але то моя дитина і мої проблеми. І нікому до того нема діла. То моя біда, мій біль.