• Отаке-то… – зітхнув Петро Миколайович. – І не знаєш, що на те сказати.
• А що тут скажеш?..
• Покличте-но тітку Уляну. Може вона що знає.
• О, правда. А я й не подумала.

Тітка Уляна, вже немолода повновида жінка, була в них за сторожа, за прибиральницю, а якщо треба, то й за старшого куди пошлють. Колись таких посланців називали вістовими. Тепер начебто вістових нема, майже у всіх є телефони. Але, скажімо так, і телефони є не у всіх. А якщо в кого і є, то лежить той телефон десь там у хаті, а господар чи господиня десь на подвір’ї чи на городі вештається. Тоді й виконує тітка Уляна обов’язки вістової. А таке, треба вам знати, буває досить часто. От і зараз тітка Уляна стала, як вродилася.

• Кликали, Петре Миколайовичу?
• Кликав. Тут така історія… чи знали ви колись…

Глянув на конверт. – Захарчуків?

• Захарчуків? Яких то Захарчуків?
• Та от… лист прийшов. Захарчук Настя пише.
• Настя… наче й не знала такої. Якби ви мені на прізвисько сказали, то може б я згадала. А так… я й сусідів не всіх на прізвище знаю. Відколи тут працюю, то більше стала людей знати. А колишніх… ні, не скажу. Не знаю.
• Їх було четверо дітей. Старшого Павла у Сибір вивезли. А Петька, Тимко і Настя з батьками на Херсонщину завербувалися.
• А батьків як звали?
• В листі не написано.
• Чекайте, чекайте… щось таке пригадую… була така сім’я у нас. Чоловіка звали Федір, а жінку Гандзя. Так і є. То вони. Ще найменшого якось так чудно прозивали. Либонь, Тунець, ні, якось не так… о, згадала. Тунчик. Бідніших за них і вселі не було. То правда, що вони кудись виїхали. А куди –  того не знаю. І не знала. Виїхали – то й  виїхали. Може й на Херсонщину. Ніхто за ними не журився. Так, згадували інколи. Коли хтось про бідність свою чи чужу казав, тоді й згадували.
• Живуть, як Гандзя з Федьком.

Тільки й того.

• Ото їхня Настя написала. В село на кілька днів проситься. Подивитися хоче. А хто її прийме?
• Ніхто не прийме. Тепер і родину свою не радо приймають, не те, що чужого. Хіба що багатих родичів. Тоді так. Тоді біля них танцюють хоч і навприсядки.

Секретарка, зовсім ще молода, дивилася на тітку Уляну великими зволоженими очима. В них був чи то переляк, чи здивування.

• То виходить, – сказала дівчина, – що люди тепер втратили свою доброту? Бо колись, мама розказували, бідний з бідним ділився.
• Бідний з бідним, дитино. А не багатий з бідним. Таке бувало не часто, щоб ділився багатий з бідним. Та й то… колись було. Люди забагатіли. А багатство – то спокуса. Ти глянь, машина ледве не у кожного, хата, що колись і в пана такої не було. А в тих хатах і килими, і меблі, а в тих меблях манаття всякого. І всі скаржаться, як їм важко живеться. Бо у сусіда, бачиш, краща машина, ніж у нього.
• То що ж з людьми сталося?
• Байдужість, дитино. Чи Бог карає за байдужість? Може й ні. А то мав би бути тяжкий гріх.
• І що та Настя?
• Нічого. Так і вмре, не побачивши на останок свого села.
• Шкода, що я не маю хати. Я б її прийняла. Та що, коли я сама в приймах.

Сиділи всі понурі, наче їх обсіло якесь лихо.

• І що тій Насті відповісти? – спитала Олена.
• Нічого. А що ти їй відповісиш?
• Лист без відповіді. А вона чекає…