Якось до сільської ради села Белебні надійшов лист. Лист – це дивина. То не були якісь там папери з району, а звичайний лист у звичайному конверті. Молоденька секретарка Олена подала лист голові, а той крутив його в руках, наче якусь дивовижу. Петро Миколайович та його секретарка Олена були вже з молодшого покоління, та й то приїхали у Белебні не так уже й давно. Лист був написаний так, як писали колись. Тепер вже так не пишуть.
- Що б то могло бути? – дивувався голова, розглядаючи конверт. – Музейний експонат…
- Хтось написав. Відкрийте – то й будемо знати.
- Настя Захарчук… Ви таку знаєте?
- Ні, не знаю. Якщо Ви не знаєте, то я …
- Ну добре, добре… Херсонська область…
- Та відкривайте вже. Чого Ви боїтеся? Аж нетерплячка бере.
Аркуші були списані дрібно, каліграфічно.
« Доброго дня і всякого благополуччя, дорогі мої односельці!
Пише Вам колишня жителька села Белебні Настя Захарчук. Давно я вже з того села. Молодші мене й не знають. Колись ми з сім’єю завербувалися на Херсонщину на збирання бавовни. Тяжкий то труд був. Та жили ми так бідно, що мусили шукати якогось порятунку. Я була найстарша з трьох дітей. Ще був мій старший брат Павло, та його заслали до Сибіру за участь у бандерівцях. Прислав він один чи два листи, а потім замовк, і ні звісточки. Так що й не знаю, живий він чи ні. Та якби був живий, то таки озвався б. Я була майже дівка, а роботи мала за двох, а той за трьох. Тимко вже на пастуха годився. А Петька – той був ще малий. Йому б саме до школи. Та школа була далеко, не було кому його водити, то сидів удома. Батьки і ми з Тимком вже стали до роботи. Ми з мамою біля бавовни, батько шевством зайнявся, це було його ремесло, а Тимко череду пас. Величезна то була череда. Бувало ухоркається за день так, що, як прийде додому, то й їсти не хоче. Тільки пити і лягти. Спрага всіх діставала. Тут така суш, така спекота, що земля тріскається. А людина витримує. Робити мусили, бо з нас питали. Суворо питали.
- А чого ви сюди приїхали? Ви думали, що вас тут пундиками будуть годувати?
Впади, та роби. Були такі, що й падали. Та ми якось трималися. Не буду описувати всі наші злигодні.
Минув час. Батьки повмирали, Тимко і Петька загинули в автокатастрофі. Їх мішки придушили. Зосталася я сама. Заміж я так і не вийшла. Не те, щоб мене ніхто не хотів. Траплялися хлопці, і гарні, і роботящі. Та одна біда: пили дуже. У нас в селі ніхто стільки не пив. Так я нікого й не вибрала, бо зроду не любила пияків. Так і живу сама. Років мені вже немало. Весною 84 минуло. Дістаю пенсію. Грошей вистачає. Бо скільки там мені треба. Та от … маю одну нездійсненну мрію. Тому й пишу. Хотіла б на останку побачити своє рідне село. Білі хати. Садочки, квіти… Як же там гарно, матінко! Якби так хтось погодився перетримати мене кілька днів. Я б заплатила. Може й лишилася якась родина. Та старші, напевно, повмирали, а молодші мене не знають. Ви вже вибачайте, та більше ні до кого мені озватися. Попитайте в людей. Може хтось би таки погодився. Буду дякувати Вам і молитися за вас. З тим оставайтеся здорові та дужі. Настя Захарчук».