Лист без відповіді

Село Белебні не просто так собі дістало свою назву. Великі і менші белебні оточували село. І ні розкопати їх, ні розрівняти. Так природа собі придумала. Через ті белебні до села годі було дістатися. Особливо взимку. Та мешканці села тим не журилися. Вони вже знали, як з тими белебнями собі раду давати: де об’їхати, а де й пішки пройтися. То чужому страшно. А своїм – за виграшки. Зате дітям взимку сама втіха. З якого белебня хочеш, з такого й на санчатах  з’їжджай. Аж вітер у вухах свище. А головне – ризику ніякого: ніяка машина взимку тут не проїде. Отаке-то село Белебні. Такого більше і на світі нема. Одне таке на Україні. Тому й люблять його ті, хто там живе, і ні за які смаколики не збираються нікуди звідси їхати. А були часи… о, всякі були часи. Були такі, що й згадувати про них не хочеться. Їхали звідси і по своїй волі, і не по  своїй. Не по своїй це ті, котрих вивозили до Сибіру. Плач і лемент тоді стояв по селі. А по своїй волі… та й то сказати… бідність їх гнала з рідного села. А куди? Не дуже й питали. Аби звідси. Сподівалися, що може десь буде краще. А воно, як в народі кажуть: там добре, де нас нема. Чи було їм краще – того ніхто не знав. Їхали – і зникали, розчинялися у світі, наче і не було їх ніколи. Ще довго стояли хати-пустки з повибиваними вікнами і розчахнутими дверима, нагадуючи про тих, хто тут колись жив, а потім і ті хати руйнувалися, створюючи прихисток для тхорів, куниць та щурів – погибель для курчат.