Зустріч була несподівана і щира. Сумніватися у щирості не було підстав.

– Ти втомилася? – стурбовано спитала приятелька. – На тобі лиця нема.

– З ніг падаю. Але ходімо до моря. Бо млію – так хочу його побачити.

– Ти хоч поїж з дороги.

– Потім, Галю, потім. Найперше – море.

Оксана стояла на березі, дивилася в далечінь, і, здавалося, перенеслася кудись у захмарені світи, де не було місця ницим людським помислам і вчинкам.

– Оксано, – покликала Галя. – Ти й не слухаєш, що я кажу.

Зітхнула.

– Не слухаю, Галю. Я слухаю море. Вбираю його всім своїм єством.

– А я вже якось збайдужіла до моря. Воно тут, зі мною, то я наче якось звикла і не помічаю його.

– Як можна звикнути до моря? Як можна його не помічати? Це щось таке… Море – як жива істота. Воно проникає в думки, в душу.

– Це в тобі романтика озивається.

– Нехай романтика. Але ж море – це прекрасно.

 

– Як же добре, Галю, що ти є на світі, – захоплено казала Оксана. – Що б я без тебе робила?

Вони говорили увечері, вночі і вдень, коли знаходився час. І від тих розмов обом ставало легше. Оксана поступово оновлювалася, відроджувалася, зникли нічні видіння. Про Андрія… Ні, не забула. Але жив він десь у глибині, на самому дні душі – і Оксана знала: там він житиме завжди. Тепер була засмагла, посвіжіла, на щоках заграли рум’янці. Дивилася на неї Галя і подумки раділа, бо як побачила свою товаришку вперше після довгих років розлуки, то злякалася.

«А може якась хвороба її точить? – з острахом подумала Галя, але нічого не сказала. – бліда, худюща, кола попід очі… А в очах якийсь потойбічний байдужий полеск».

Та коли послухала, що Оксана пережила, то й дивуватися перестала. А власні негаразди видалися їй дрібницями.

– Живи, Оксано, у мене, доки схочеш. Відпочивай. Я така рада, що ми нарешті зустрілися.

– Я, Галю, тебе обтяжувати не буду. Я тут бачила оголошення. В кафе потрібна посудомийниця. То я…

– Що тобі Бог на розум послав? Не смій і думати.

– А що ж тут такого? Через день. День на морі, а день на роботі. Нормально.

– І не думай. Слухати про таке не хочу. Ще останній шматок хліба не доїдаємо.

Та Оксана таки влаштувалася посудомийницею в кафе. Робота через день її влаштовувала. Вистачало часу і на відпочинок. Зате почувала себе повноцінною людиною, що заробляла собі на прожиття. Навіть в кіно з Галиною кілька раз пішли. А на концерти якось… Сил бракувало.

«Отак би й жила, – думала Оксана. – Ще б маму сюди – і все. Тихо, спокійно, ніяких небажаних гостей».

Та дівчина розуміла, що закінчиться її відпочинок і треба буде повертатися додому, до вчительської роботи, до таких непотрібних розмов і розпитів, до знайомих місць, де ходили вони з Андрієм. Не хотілося повертатися в колишнє життя, не хотілося дихати одним повітрям з Миколою Петровичем і Вепром. Та розуміла й те, що себе не можна ізолювати від світу, від тих покидьків, що є у ньому.

– Але ж добрих людей більше, – переконувала її Галя.

– Більше. То правда, – погоджувалася Оксана і спішила до моря, бо тільки море розуміло її, могло відповісти на всі її питання і очистити душу від скверни.

 

Якось несподівано до кабінету Миколи Петровича зайшов Вепр. Микола Петрович здивувався, але зустрів його спокійно, навіть привітно.

– Що скажеш, Іване? Може на роботу прийшов проситися? То я ще нового водія не взяв. Так, їжджу з ким попало.

– Ні, начальник. На роботу ні. Мені тепер не до роботи.

– А що так?

– Нічого доброго, начальник. Риють під тебе.

– Риють? Хто риє?

– Твої конкуренти.

– Конкуренти? А які в мене конкуренти?

Блазнював Микола Петрович. Знав, що кункуренти в нього є. Але до цього часу він їх не боявся. До цього часу. А що тепер? З чим прийшов Вепр? Що там ще проти нього?

– Розказуй. Не тягни.

– Та тут і розказувати нема що. Справу про твого жмурика передали в район.

– Про якого жмурика?

– Начальник, не клей з себе дурня. Знаєш, про кого кажу. Про Андрія. Твої конкуренти зайнялися тією справою. Поміняли слідчого і всю групу.

– Так… І що?

– А те, що мене в район викликали. І то вже дуже серйозно. Сам дивуюся, як мене ще не зачинили. Зачинять, будь спок. Надовго зачинять. І тьолку твою хотіли викликати, та вона кудись зашилася. Бабка бреше, що не знає, де вона.

– А чому бреше? Може й справді не знає.

– Бо не може такого бути, щоб мати не знала, куди повіялася її дочка. Думаю, начальник, що скоро і тебе викличуть.

– А я тут при чому? Я нічого не знаю. П’яна бійка. До чого тут я?

– Так ми тобі й повірили, що ти нічого не знаєш. І вони не повірять. Будь спок.

– Що ти, Вепре, мені клеєш?

– А ти, начальник, що, коли мені засвітять нари, то мені тебе вигороджувати не резон. Я, як кореша, тебе попередив. А далі думай сам. Добре думай.

– А що мені думати? П’яна бійка. А я тут до чого? Ти, Вепре, розумієш, що, коли я утримаюся на своєму місці, то й тобі допоможу.

– Не утримаєшся, начальник. Це я тобі кажу: не утримаєшся.

– Хіба ти потягнеш.

– І я потягну, чесно тобі кажу, і конкуренти постараються. Будь спок. Ліспром – дуже лакомий кусочок. Ти думаєш, Вепр дурак і нічого не розуміє? Ні, начальник, я не дурак. Даремно ти не хотів, щоб я в імпортному костюмчику, в білій рубашці та при галстучку походив. Я тоді на тебе сильно обідився. Та Бог з тобою. Не той тепер час, щоб старі обіди споминати. А пацана того синьоокого ми ж не запросто так пришили.

– Ти вже кажеш «ми»?

– А як інакше я маю казати?

– П’яна бійка була – от і все.

– Ні, начальник. Скажу, як є. Чесний бухгалтер був. Не хотів у твоїх махінаціях брати участь. Тому й… Значить, не такий ти вже й безгрішний був. Конкуренти до всього докопаються. Будь спок.