Миколі Петровичу Оксана була потрібна, як повітря. Найперше і найдивовижніше те, що дівчина йому подобалася. Це може й смішно, що таку поважну особу хвилюють такі сентименти. Але, якщо подумати, то це вже не так мало важить. І має свій практичний бік. З такою жінкою, гарною і розумною, не соромно показатися в будь-якому колі чи вдома прийняти гостей будь-якого рівня. Не те, що зараз. Коли що, то доводиться ламати голову, кого запросити для обслуги. А ті всі містечкові бармени такі неоковирні, що жах. Ні ступити, ні подати. Тільки дивляться, щоб якнайбільше здерти. От і будь мудрий. А мав би при собі Оксану… Скільки проблем було б знято. Та дівчина його ігнорує, щоб не сказати інакше – не терпить. Ну, він же не дитина, все бачить і все розуміє. А може Андрій… Ні, Андрій тут ні до чого. А може він їй щось таке сказав? Це, звичайно, домисл, але міг і сказати. А чого ж?.. Хоча бухгалтерські справи не для неї, але дещо міг і сказати. Дуже справедливий був хлопець. Хотів, щоб все було по-чесному. Тому й… Так не буває, щоб по-чесному. Якщо хочеш жити нормально, не рахуючи копійки від зарплати до зарплати, то… Андрій того не розумів, не хотів розуміти. Шкода хлопця. Та виходу не було. От тільки… Пошкодував бабла для професіонала – і послав дурного вепра. От тепер і маю гризоту. Так і чекаю, що покличуть. Може покличуть. Цікаво, чому не кликали Оксану. Мали б кликати. А може й кликали, але не каже? А, власне, чого б вона мала казати?.. Це її справа. Але ж не тільки її… Цікаво, чи вона щось знає. Що їй казав Андрій? У неї про те не спитаєш. Вовком гляне. Ще й тому треба її на оці тримати. А як ти її втримаєш? Багато запитань. Більше, ніж відповідей. Власне, відповідей зовсім немає».

Зайшов на вранішню каву до Оксани, а її нема. Поїхала! Оце так. Щойно вчора розмовляли. Він сам її переконував, що їй треба відпочити. І от… Його зустріла заплакана Марія Сергіївна.

– А що сталося? Чому так раптом… Поїхала?

– Хіба Ви її не знаєте? Як придумала, так і зробила. На хвилині.

– А куди поїхала? Не казала?

– Найперше в Київ. Там побуде трохи. А потім… Не знаю, що їй прийде до голови.

– Так… Цікаво. Скажіть, а в Києві у вас хтось є?

– Нема нікого.

Микола Петрович був ошелешений і розгублений.

– Скажіть… До неї ніхто не заходив?

– Та ні.

– І нікуди її не викликали?

– Ні. Не викликали.

– А може вона вам чогось не сказала?

– Досі між нами таємниць не було. Все мені розказувала.

І думав Микола Петрович, вперто думав: ну чому Оксана так несподівано втекла.? Це могло бути щось серйозніше, ніж дівочий вибрик. Він не знав, що за тим крилося. Як же так могло бути, що він не знав, не передбачив? Не мав себе за дурня, але нічого не міг пояснити. Спершу подумав, що це вепр налякав Оксану. Але ні. Вепр якось перестрів Миколу Петровича і грубо, нахабно запитав:

– Що, начальник, заховав свою мамзелю? Краще сам скажи, куди ти її заховав. На фазенді нема. Я там уже все обшарив. Я ж її все одно знайду, буть спок. Від Вепра не заховаєш.

Відлягло. Значить, Вепр тут ні до чого.

– Не в’язни.

– Ти, начальник, з Вепром не дуже. Вепр – звір делікатний, любить, щоб з ним поводилися ніжно.

– Слухай…

Але стримав себе. Замість того спитав:

– Чому ти на роботу не виходиш? Я тебе ще не звільнив. Якщо не хочеш працювати, то подавай заяву на розрахунок, щоб все було законно.

– Та пішов ти. Чхав я на твої закони.

– Ну дивися. Звільню по статті.

А самому так гидко стало, наче доторкнувся до чогось слизького.

«І як це я до Вепра докотився? – дивувався сам з себе. – Це ж дно! Самісіньке дно! От тепер і маю».

І все-таки загадка залишилася не розгадана: що наполохало Оксану? Чому вона так раптово зірвалася тай поїхала? І куди поїхала?

 

А Оксана тим часом ходила по Києву. Все тут вражало: і храми, і Дніпро, і метро, і каштани.

«Не даремно ж про київські каштани і в пісні співається. Ах, Київ, який же ж ти славний!»

Вже ноги її ледве носили, а вона все ходила й ходила. Блудила, знаходилася і знову губилася. На вечір вже мала квиток на Сімферополь, а там вже добереться і до Феодосії. Начувайся, Галько. Оксана їде на твою голову. Мабуть, надовго.