– Вибачайте, не розумію. Як можна не любити море?

– Мені більше ліс подобається, гори.

– Прекрасно. Тоді Карпати. Це ще простіше. Не хочете в санаторій – їдьте на базу. Є у нас в Карпатах чудові бази відпочинку.

– Та у нас там є родина, – докинула своє слово Марія Сергіївна.

– В Коломиї є, в Косові. А й справді, дочко, чому б тобі кудись не поїхати? Відпочила б, сили набралася б.

– Відпочила б! Від чого? Чи мене робота втомила? Чи діти обсіли?

– Ще обсядуть, крихітко.

– Отоді й буду відпочивати. А поки що…Здорова, слава Богу, не скаржуся. А що кола попід очі… Це таке. Недоспані ночі.

Засмієлася.

– От би прослідкувати, хто тій красуні спати не дає.

– Свого Вепра поставте, той прослідкує.

– А до чого тут вепр?

– Ваше оточення.

– Це не оточення. Це мій водій.

Настрій у Миколи Петровича вкрай зіпсувався. Це не входило в плани Оксани.

– Зрештою, я подумаю, – сказала вона. – Може кудись і гайну.

Хотіла поставити крапку в тій розмові.

– Іди, дочко, грій обід та й став на стіл. Пообідаєте з нами, Миколо Петровичу?

– Та я ваш обід не проміняв би на обід в найрозкішнішому ресторані.

– Жартуєте. У нас все по-простому.

– За те ж як смачно. А коли Оксана тарілку зі стравою поставить…

 

Нарешті пішов Микола Петрович. А Оксана гарячково стала пакувати валізу. Ще до ладу не знала, куди поїде, але складалася.

«Так… Нічого не забути. Тільки мінімум, тільки необхідне. Але ж куди? Куди їхати? Я так і не вирішила. Вже давно кличе мене в Крим Галя. Щиро кличе. Не із вічливості. Феодосія. Без зайвого галасу і сутолоки. По-моєму, це саме те, що треба. Їх я зорієнтувала, що моря не люблю. На морі мене шукати не будуть. Все. Їду у Феодосію. Галя зрадіє. Телеграфувати не буду. Просто приїду, впаду несподівано, як сніг на голову. Погано, що я не любила читати детективів. Тепер підказок нема. Треба думати самій. Грошей малувато – це зле. Та вже мусить бути так, як є. Поїду до Києва, щоб слід свій замести, а звідти вже буду добиратися до Феодосії. Може не бути квитків. Та вже якось доберуся. Всього не передбачиш. Поїду. Що вже буде».

– Мамо, я таки вирішила поїхати трохи відпочити. Цього разу Микола Петрович має рацію. А то тут я зовсім занидію.

– І куди ти поїдеш?

– Ще не знаю.

– Отакої! Їду туди, не знаю куди.

– Побуду трохи в Києві. Київ подивлюся. Я там ще не була. А далі побачу.

– Ой, дитино, я так боюся.

– Чого Ви, мамо, я вже доросла.

– Микола Петрович пропонував путівку в санаторій. Треба було погоджуватись.

– Ет! Жити з кимось в одній кімнаті, їсти кашки-малашки – це не відпочинок. А потім ще бути все життя зобов’язаній Миколі Петровичу. Ні, це не для мене. Я вже краще сама по собі буду відпочивати.

– Боже мій! За що ти поїдеш? Грошей же нема. В санаторії все безкоштовно, а тут…

– Нічого. У мене щось трошки є. Я на пальто збирала. Пальто почекає.

– Ну, як знаєш…Відпочити тобі треба. Але ж…

Винесла свої мізерні заощадження.

– Не треба, мамо, – запротестувала Оксана.

– Бери. Я вдома.

Взяла. Не пручалася. Мусила взяти, бо не знала, як воно буде.

– То я вже піду.

– Вже? Зараз? Куди ти так спішиш?

– А чого відкладати? Якщо я вже вирішила…

– Та ж на дорогу щось би приготувала…

– Та не треба. Скільки там. Тепер в поїздах все є. Давайте вечеряти – та й я піду вже.

– Ой, Оксано, ти все робиш якось не по-людськи.

Оксана засміялася.

– Довгі проводи – зайві сльози. Так, здається, росіяни кажуть.

Мати і справді сплакнула.

– Ну-ну. І чого плакати? Донька їде відпочивати. Радіти треба.

– Ото здивується Микола Петрович.

– А мене це найбільше обходить. Нехай дивується.

– Даремно ти так до нього, Оксано. Микола Петрович – добрий чоловік. І розумний, і інтелігентний, і тебе так любить.

– Мамо, не псуйте мені настрою перед дорогою. Давайте вже вечеряти та й я піду. Я хочу на вечірній київський встигнути.

– Ти ж квитка не маєш.

– Думаю, щось для мене знайдеться. Мені комфорту не треба.

Повечеряли, попрощалися, мати витерла сльози, Оксана підхопила свою валізу та й пішла. Як же ж їй поталанило, що не зустріла нікого знайомого – нічого не треба було пояснювати. Серце калатало, як загнаний звір. Заспокоїлася тільки, коли сіла в поїзд. Та й то… Роззиралася на всі боки, чи тут знайомих нема.

«Господи! Чого я така перелякана, наче щось у когось украла. Їдуть же люди. То хіба ж мені не можна? Ну чому я почуваю себе втікачкою? Я їду відпочивати. Маю я право на відпочинок? Маю. Безумовно, маю. Я мушу налаштуватися на відпочинок. Андрія нема. Боляче. Та мушу якось… Пробач, Андрію, що я жива, а тебе нема…»