– А ти ще й думати можеш?

– Обіжаєш, начальник. Не хорошо. І не інтелігентно. А мамзеля – канфетка. Не для такого інтелігента, як ти.

– А я сказав: не смій.

– А я можу і не послухатися.

– А тобі не здається, що ти забагато собі дозволяєш?

– Не здається. А що? Хіба я гірший від тебе? Тільки тим, що не в імпортному костюмі, без білої рубашки і без галстука. А женщіни мною довольні. І твоя тьолка буде довольна. Спорим?

– Геть звідси! Геть! – крикнув осатанілий Микола Петрович. – Брутальна свиня!

Знав, що того робити не можна, але не міг довше витримувати нахабство того зека, того бандита.

«Ото пригрів змію на грудях на свою голову. Бандит – він і є бандит, хоч озолоти його. Хоч би Оксані не заподіяв лиха. Куди б її хоч на якийсь час?..»

– Я піду, начальник. Та запомни: ти сам будеш мене просити, щоб повернувся. Вепр не гордий. Вепр повернеться. Але за моє повернення тобі доведеться дорого заплатити. Тут вже не обійдешся імпортним костюмом, білою рубашкою і галстуком. Я і до конкурентів твоїх можу перейти. А мамзеля твоя…

– Геть! Бо покличу охорону.

– Охорону…Смішно.

Вепр сплюнув.

– Я твоя охорона. Тепер ти її не маєш. А ще запам’ятай, начальник: мені і на нарах добре спиться. А от тобі на нарах, звиняй, не солодко буде.

– Згинь!

– Іду, начальник, іду.

 

З того часу, як Оксана побачила машину Миколи Петровича з самим тільки водієм і зрозуміла, що він стежить за нею, серце у неї так і зайшлося.

«Це вже не жарти. Слідчий мав рацію. Мені зараз краще звідси поїхати і то негайно. Чим скорше, тим краще. Тільки-от… Куди? Того не знаю. Не до родини – це однозначно. Вичислять. А куди ж тоді? Десь знімати квартиру чи готель – дорого. У нас з матір’ю таких грошей нема. Та й матір лякати, щось їй казати я не хочу. У неї й так здоров’я нетривке. Що ж робити? Що ж робити?..»

Гарячково думала Оксана, та нічого путнього придумати не могла. А тут ще Микола Петрович занадився. От… Знову сидить… Спопеляюче глянула на нього, а потім подумала, що так не можна. Це  врешті-решт може викликати якусь підозру. Це ще більше заставить їх задуматися або й вжити якихось заходів. Ні, ні. Того припуститися не можна. Кого це «їх» – того Оксана не знала, та про Миколу Петровича думала тепер у множині. Приклеїла на уста посмішку, повернулася до Миколи Петровича і привіталася.

– Вибачайте, Миколо Петровичу. Я й забула, що ми з Вами сьогодні ще не бачилися.

– Це лише означає, що я вже тут як свій. Сідайте, Оксано, з нами і розкажіть, де Ви були і що чули.

– Нічого цікавого. Принаймні для Вас.

– А для Вас?

– Ну, для мене – то інша річ. Дівчачі справи.

– Секрети, плітки. Так?

– Є й таке. А як же.

Вимушено посміхнулася, хоч кортіло сказати щось дошкульне, ущипливе.

– Там, де я буваю, про політику не говорять. Про комерцію також.

– Прекрасно. Я теж хотів би потрапити в таке товариство.

– Запевняю Вас, вам би швидко набридло.

– Ви, Оксано, мушу вам сказати, не дуже добре виглядаєте. Бліда, кола під очима…Робота в школі, знаєте…Виснажує.

– Нічого. До початку навчального року ще є час. Відпочину.

– Дарамно Ви не погодилися перейти до мене на роботу. І робота легша, і зарплата більша.

– Кожному своє. Ваша робота не для мене.

– Скажіть, Оксано, а Ви б не хотіли трохи відпочити? Я б Вам путівку в санаторій організував. На березі моря, в Криму чи в Одесі. Уявляєте? Ви, така романтична і загадкова, і море. Засмагаєте під південним сонцем, купаєтесь. Правда, я лусну від ревнощів, як подумаю, скільки у вас там буде залицяльників. Та тут вже нічого не вдієш. А може і я за якийсь час приїхав би. Мені теж не зашкодило б трохи відпочити.

Оксана мусила слідкувати за собою, щоб не скорчити гидливу міну. Господи, за що їй таке! Замість того, примирливо посміхнулася.

– Дякую, Миколо Петровичу та я не люблю організованого відпочинку. Я не люблю, коли мені вказують, що і коли я маю їсти, коли спати, коли вставати. Ні, санаторій не для мене. Чи я не для них. Та й море, чесно кажучи, я не дуже люблю.

Злукавила дівчина, бо настравді їй море дуже подобалося.