Микола Петрович розумів, що професіонал здер би з нього більше. Але розумів і те, що він тепер у вепра на гачку. Словом, влип. Тепер мусить йому годити, як болячці. І вепр не забарився. Прийшов нагадати про себе.

– Ну, начальник, я своє діло зробив.

– Ти за те бабло одержав. Ми квиті. Хоча… Роботою твоєю я не задоволений. Слідів багато залишив.

– Сліди для слідаків. Ти ж казав, що деталі тебе не цікавлять. А тепер що? Засвербіло?

– Сліди для слідаків – то так. Але, щоб ті сліди, та й слідаки, по нас не шандарахнули.

– Не шандарахнуть. Слідаки – дураки.

– Я б так не сказав. Не всі дураки. Відбитки пальців… Це знаєш… Чи ти ніколи кіно не дивився, детективів не читав?

– Книжок не читаю. Нехай їх інтелігенти читають. Вроді вас. А кіно дивлюся рідко, і то в основному під п’яну руку. А коли ще ляля під боком, то дивишся не на екран, а на неї. А кіна про ментів, про те, які вони розумні та хоробрі, як вони нас, дурних, запросто виловлюють, я взагалі не дивлюся. Бред!

– А часом треба дивитися.

– Да ладно вам. Все. Зам’яли. Я не за тим до вас прийшов. А прийшов я до вас, бо мені, якщо чесно, набридло баранку крутити. Хочеться і мені в імпортному костюмчику, в білій рубашці та при галстучку походити. Чим я гірший за других?

– То й ходи. Хто тобі не дає? Гроші ти маєш. Можеш собі все дозволити.

– Воно так, але не зовсім.

– Та кажи вже, чого ти хочеш. Не муриж.

– Та я на щот того, що за баранкою при білій сорочці і при галстуку якось воно не свистить.

– А чому не свистить? Ти водій поважної особи, ми з тобою скрізь буваємо. Я вже давно хотів тобі сказати, щоб ти якось пристойніше одягався, та все до слова не приходилося.

– Та мені начхати на ваш цирліх-манірліх. Пристойність! Діло  не в пристойності. Короче. Думаю, я заслужив якусь поважнішу посаду, ніж шофер. Возити вашу жопу хто-небуть може.

– Чекай. А яку ж посаду ти хотів би?

– Ну, скажімо, якогось інженерчика.

– Інженерчика? Та ти ж освіти не маєш. У тебе ж там…П’ять класів і шостий коридор.

– А до чого тут освіта? Головне – посада, престиж.

– Та ж мене кури засміють.

– А яке мені діло до курей? Та й вам також. Ти, начальник, призначай, а там розберемося. І з курми, і з півнями.

– Але ж інженером працювати треба. А що ти знаєш в нашій галузі?

– Ха! А хто сказав, що працювати треба? Була б зарплата. Нехай дурні працюють. Таких багато. Їм і зарплати не треба. Їм аби робота була.

– Так… Бачу, Іване, що влип я з тобою по саму зав’язку.

– А так воно і буває. А ще, начальник, якщо вже на чистоту… Дуже мені твоя мамзеля подобається. Канфетка! А ти щось… Не куєш і не мелеш. Може б ти поступився, як сам не можеш.

– Не смій! Чуєш? Не смій! Оксану не зачіпай. Тобі що, бабів мало?

– Бабів не мало. Але ця… Канфетка! Я подумав…