– Стежить. Слідак був правий. Оце так…

І звернула поза будинки, а там городами – і додому. А вдома вже Микола Петрович сидить.

«Обсіли мене, як ті чорні круки».

– Де ти була? – мати до неї.

– До Найди ходила. У неї є гарний узір для вишиття.

Сказала, що прийшло до голови. Але Найда жила у тому ж керунку, куди вона ходила.

– І взяла?

«Оце так влипла. Зараз. Чого доброго, скажуть показати».

– Та де там! Кожна з того робить таємницю. Щоб тільки в неї. Наче не можна таке ж купити. От поїду до райцентру та й куплю. Таке ж, а може краще.

– А ти вишиттям цікавишся? – здивувався Микола Петрович.- Раніше, либонь, такого за тобою не водилося?

– Богато чого раніше за мною не водилося.

Та й пішла у свою маленьку затишну світличку.

– Нехай вже краще вишиттям займеться, – їй у слід тихо сказала мати.

– Я міг би дістати цілий альбом для вишивання, – сказав Микола Петрович. – Це дефіцит, але ж ви знаєте, що для мене дефіцитів нема.

– Дякую. Не треба. Самі знаєте. Зараз її краще не зачіпати.

– До слідчого її не викликали?

– Та ні. Бог милував. А чого її? Що вона знає?

– Ну, все-таки… Любилися, зустрічалися. Може щось казав…

– Може б щось і сказав, як би знав, що його вб’ють. Та він же ж не знав і не думав такого.

Витерла сльози.

– Піду я вже. Щоб її не сердити. А ви вразі чого – до слідчого викличуть чи що – дайте міні знати. Може треба буде якось допомогти, щоб не смикали дівчину.

– Дякую вам, Миколо Петровичу. Добрий ви чоловік. Не тримайте зла на її неприборканий характер.

– Минеться. Та щось у неї на довго це затягнулося. Ну… Будьте здорові.

– Ідіть здорові. Не забувайте нас.

 

Водій Миколи Петровича Косогоров Іван, двічі суджений, кремезний і якийсь відлюдкуватий, зовсім не скидався на водія такої поважної особи, як Микола Петрович. Люди дивувалися з такого вибору.

– Навіщо такого брати? Хіба вже нормальних водіїв нема?

– А ви інакше поміркуйте. Це не просто водій, а мабуть ще й охоронець. Для охоронця він те, що треба.

– Сила є, а розум не обов’язково.

– А мені здається, що він більше на вбивцю скидається, як на охоронця.

– Та ну! Просто він будови такої. Від сокири роблений.

– А обличчя? Воно у нього якесь звіряче. Не даремно його Вепром дражнять. Вепр і є.

– Ну… Начальству видніше. Підійшов чимось Миколі Петровичу.

– Певно, і таких людей треба мати на похваті.

– Може й так.

І справді, підійшов Вепр Миколі Петровичу. Він не тільки возив директора, але й виконував для нього всякі делікатні доручення. Розумом, правда, він похвалитися не міг, але там, де потрібна була груба сила, вепр був на своєму місці. Кращого і шукати не треба було. Йому і доручив Микола Петрович прибрати Андрія. Прямо він про те не сказав, а обмовками та натяками. Аж доки той недоумкуватий вепр напряму спитав:

– Так що, замочити його чи як?

– Та я так не казав, але…

– Ви кажіть мені прямо. Я ваші шинкелі-минкелі не розумію. Замочити – то так і скажіть.

– Треба, щоб він мовчав.

– Мовчав! Язик йому відрізати? Так він писати вміє – напише. Одне тільки – замочити. Щоб замовк навіки.

– Тільки ж треба…

– Зробимо. Але бабла викласти доведеться. Такі справи задарма не робляться. Я затак себе підставляти не буду.

– За тим діло не стане.

– Скільки?

– Це я у тебе хотів спитати.

– Ваша сума.

– П’ять тисяч. Зелених, ясна річ.

– За такі гроші шукайте, начальник, когось дурнішого. Я, хоч і вепр, та ціну собі знаю.

– Він же не прем’єр. І не президент.

– Однак… Діло пахне криміналом.

– А скільки ж ти хочеш?

– Ну… Я так зрозумів, що, коли він заговорить, вам це дорожче обійдеться.

– Ти правильно зрозумів. Інакше б я за те не брався.

– Тоді…П’ять тисяч наперед, а потім ще десять.

– Шукай дурніших. Я дам тобі гроші, а ти чкурнеш собі – і тільки я тебе бачив. Шукай вепра в лісі. І претензій до тебе не пред’явиш, бо розписки з тебе не візьмеш, а усна домова, то ніщо. Її до справи не підшиєш.

– Ну, що ти, начальник! Мені ж охота, ще й тих десять тисяч получити, так що я не злиняю, буть спок.

– Ну гляди, Вепре. Ти мене знаєш. Коли що – я тебе під землею знайду. І, сам розумієш, казати тобі не треба: все має бути шито-крито.

– Я ж не дурак. Кому охота за мокруху?:

– Все. Досить теревенити. Іди і виконуй. Деталі мене не обходять. Мені про них знати не треба.