Андрія знайшли в лісосмузі з ножовою раною. Рана була смертельна. Смерть наступила відразу. Андрій був залишений так, щоб його відразу знайшли. Вбивця був не професійний. Це було видно зі всього. А ще, очевино, був під кайфом, алкогольним чи наркотичним, і не думав, що робить. Вже мертвому Андрієві влив у рот чимало коньяку. Якщо подумати, то потреби такої не було, бо на самогубство це аж ніяк не скидалося – рана була зі спини. На руків’ї ножа і на пляшці з-під коньяку чітко було видно відбитки пальців. Вони співпадали. Будучи під кайфом. Убивця про те й не подумав. Фарс з коньяком то була дурна затія, почерпнута з кіно чи з немудрих детективів. Всі знали, що Андрій не пив. Ніколи і нічого. Повторював чиїсь розумні слова, що пиятика – це добровільне божевілля. Смерть Андрія всіх приголомшила. Андрій – спокійний і порядний хлопець. Один син у матері, працьовитий і безвідмовний, якщо треба комусь допомогти. Ніхто про нього не міг сказати кепського слова. І от… Думали, що мати піде слідом за ним. Так тяжко пережила жінка втрату сина. Та й дива в тому не було – один син. Її виходжувала Оксана. Днювала там і ночувала. Хоч їй самій не завадила б лікарська допомога.
– Не судилося мені бути Вашою невісткою, то буду вам за дочку, як приймете.
А слідство чомусь затягнулося. Не було начебто доказів.
– Яких їм ще доказів треба, – обурювалася Оксана. Її ніхто не викликав. Прийшла до слідчого сама. Якщо прийшла, то мусили вже її вислухати.
– Що ви можете сказати слідству? Може таке, чого ми ще не знаємо.
– Мені не відомо, що ви вже знаєте. Можу сказали лише те, що я того так не залишу. Якщо ви цю справу не розкриєте, я піду далі.
– Ви прийшли нам погрожувати?
– Ні, я прийшла вас попередити, що за Андрія є кому заступитися.
– Ваше заступництво йому вже не потрібно.
– Потрібне. Вбивця мусить бути покараний.
Слідчий зітхнув. Це був вже старший чоловік з сивими скронями, що, в очевидь, вже мав досвід у таких справах. І вже того Оксана ніяк не могла знати, що він дивився на неї, а бачив свою доньку, що була одних з Оксаною літ. Тому й не міг триматися з дівчиною цілком офіційно. Молода ще. Аби не вскочила в халепу. Вона ще багато чого не розуміє. А як ти їй поясниш?
– Ми не хотіли вас вплутувати у ту справу. Скажіть, дівчино, а ви не боїтеся?
– А чого мені боятися?
– Відважна. Любила того хлопця?
Змахнула сльози.
– Любила. А якби не любила?
– Тоді я сказав би тобі: не влазь у цю справу. Це не побутова бійка, як це фіксується. За тим стоїть сила.
– І гроші.
– Так. Великі гроші.
– І ви злакомилися?
– Ні, я не злакомився. Але у мене є сім’я. Є, між іншим, донька. Така, як ви. Тому я хотів би… Та я що? Я маленький гвинтик. Я тільки хотів вас застерегти.
– Але ж від вас багато залежить.
– Ну, от що…Моя вам порада, дівчино: ідіть додому і тримайтеся подалі від тієї справи. Хлопець, видно, багато знав – от і поплатився.
– Так він і казав.
– Що казав?
– Він не хотів там працювати. Хотів вже іти з тієї роботи – не відпустили. Андрій казав:
– Ех, Оксано, якби ти знала, які там справи робляться, які там гроші крутяться. Та краще тобі того не знати. Довше проживеш.А сам…
– Зрозуміло.
– Скажіть… Ви вже знаєте, хто його вбив?
– Таємниця слідства. А приватно, по-дружньому скажу вам таке: убивця не буде покараний.
– Як? Не розумію.
– І не зрозумієте. Ви ще дуже молода. То тільки в кіно все розкривається, убивцю садять за грати, справедливість перемагає. Це тільки в кіно. Не вірте в ті казки. А хочете – вірте. Але запам’ятайте: так буває тільки в кіно. В житті, нажаль…
– Але що ж робити? Тоді стає страшно жити.
– А так і є: коли все збагнеш, то стає страшно. А що робити?.. Я вам вже сказав. Ідіть додому і про нашу зустріч нікому не розказуйте. Якщо тільки за вами не прослідкували і не доповіли куди слід, що ви тут були.
– А таке може бути?
– Люба моя, впевнений, що так воно і є.
– Ви лякаєте мене.
– Я не лякаю вас. Я й сам боюся. Боюся за вас. А зараз ідіть. Вас ніхто сюди не викликав. Нашу розмову я ніде не фіксую, так що… Ми з вами не зустрічалися…
– Так – то й так.
– Аби тільки за вами не прослідкували.
– І не думала, що я така VIP персона.
– Виходить. Що так.
– Я ще хотіла сказати… Микола Петрович, ну, директор. Часто в нас буває.
– Он як! Це вже цікаво.
– Він вдає, що закоханий в мене. Кличе мене до себе на роботу.
– Хоче вас приборкати, купити або, не лякайтеся, прибрати. Для них людина – ніщо. А ви що? Як вам його пропозиція?
– Терпіти його не можу.
– Не піддавайтеся на його уловки. А втім… Як хочете. Вам видніше. Я чомусь думав, що Микола Петрович розумніший. А втім, так йому, мабуть, треба. Вивідує ваш настрій, а ще хоче вас обеззброїти таким чином. Він розуміє, що ви для нього найнебезпечніша. Бо більше нікому. Всіх інших можна купити. А вас йому краще мати серед спільників, а ніж серед ворогів. Бережіться, дівчино. Про нашу зустріч ані слова. Навіть матері, щоб ненароком не прохопилася. Вона ж навіть не уявляє собі, що це за монстр.
– Не уявляє. Він прикидається таким добрим, таким лагідним.
– А матері презенти не робить?
– Я категорично заборонила.
– А так, щоб ви не знали?
– Ну… Не знаю. Не помічала.
– Було б краще, якби ви на якийсь час поїхали звідси. І щоб ніхто не знав, куди саме. У вас нема такої можливості?
– Можливість би знайшлася. А мати?
– Матері, думаю, нічого не загрожує. Мати нічого не знає. Просто так вони ризикувати не будуть. Ну…Тримайтеся.
Вийшла. Коліна тремтіли. На обличчі розгубленість і страх. А в голові прокручуються всякі варіанти.
«То виходить, що це не так просто. А я, наївна, уявляла собі… Нема справедливості. Ніде її нема. У кого гроші, на боці того справедливість. Однак…Треба брати себе в руки».
Вже хотіла звернути з бічної вулиці на головну, як побачила машину Миколи Петровича. В машині їхав сам лише водій. Їхав повільно, роздивляючись довкіл.