«І що ти будеш робити? – думала тим часом Оксана. – Хоч не снідай».

Сиділа навпроти. Його очі-буравчики якогось невизначеного кольору проймали її наскрізь.

– А Оксана все супиться. Чого ти, Оксано? Життя прекрасне.

– Як для кого.

– Та, власне… Допоки ми ще молоді…

– Ну, про вас я б того не сказала.

Ах, як вона посміхнулася. Тільки вона так може: зверхньо, ущипливо, хижо.

– Мерсі за комплімент.

Образився. Дошкульне місце.

– Оксано, – не витримала мати. – Як з ланцюга зірвалася.

– Я просто… Що думаю, те й кажу. В папірчики не завиваю.

– Скажи, Оксано, ну чому ти мене так не любиш?

– А за що я вас мала б любити?

– А я тебе, знаєш, люблю. І давно люблю. Ось при матері кажу. Хоча годилося б з квітами і шампанським про такі речі говорити, та…

– І з гарбузом. Та гарбузи ще не поспіли.

– Та чого ти вже так?

– Не знаю. Звичай у нас такий здавна.

– Геть здуріла дівка, – розсердилася мати.

– Це вона по молодості своїй. Нехай. Я почекаю, доки подорослішає.

– А я на вашому місці не чекала б, а йшла б собі геть.

– Це ти виганяєш мене чи як?

– Можете вважати, що так.

– То я…

– Оксано, – аж пойнялася жаром мати. – Що з тобою?

– То вже навіть не по молодості, а казна-що, – нарешті таки образився Микола Петрович і встав.

– Ну, будь ласка, Миколо Петровичу, не зважайте на неї, – благально склала руки Марія Сергіївна. – Вона зараз сама не своя. З того часу. Як не стало Андрія…

– Мамо! Ні, краще вже я піду. Зрештою, Ви мамин гість. Це вона запросила Вас на каву.

Та й вийшла.

– Я її розумію, – примирливо сказав Микола Петрович. – Але не можна все життя любити мертвого. Це навіть, так би мовити, з релігійних міркувань не годиться.

– І я їй те ж кажу. Та що я можу? Затялася. В монастир каже, піду.

– В монастир? Ну, це вже зовсім… Не можу зрозуміти, чим я їй не підійшов. І на посаді, і при грошах, і є де жити. Та й не дуже я вже такий старий, а от… Хоч би Ви їй сказали, пояснили.

– Та казала вже. І не раз. Ні. Андрій їй з думки не йде. І все. І хоч ти їй що. Одна ж вона у мене.

– Я б казав, що це навіть небезпечно.

– Ой, я вже геть сплакалася. Та вона і на сльози мої незважає. Нічого не кажу. Добрий був хлопець той Андрій. Я любила його, як сина. І сама за ним плакала. Але ж його нема. То що тепер?.. Я й досі не можу зрозуміти, кому від заваджав. Мені здавалося, він просто не міг мати ворогів.

– Ну… Ми інколи не все знаємо. Нам здається, що знаємо, а насправді…

– І слідство чомусь тягне. Вже б давно могли якось розплутати це діло.

– А як і розплутають, то що? Як і посадять когось? Для Оксани нічого не зміниться. Його нема. Все. Треба жити далі. А вона…

– Любила його. Дуже любила. Не знаю, чи відтане коли її серце. Може не відтане.

– Так і посивіє у дівках? Чи і справді в монастир піде? В нас час!

– Не знаю.

– Та якось вплиньне на неї. Ви ж таки мати.

– Не можу. І просила вже, і плакала – не помагає. Замкнеться в собі – та й мовчить.

– Їй би треба більше на людях бувати.

– І я те ж кажу. Та що з того, що кажу? Стене плечима – та й далі мовчить. Хоч би плакала. Та вже й не плаче. А це ще гірше.

– А я, власне… Прийшов запропонувати їй роботу. Тепер з роботою сутужно. Що там вона має в тій своїй школі? А з дітьми мороки – ого-го! А в мене місце звільнилося. Обліковця треба. Робота не важка. А з її головою то взагалі без проблем.

– Не піде вона.

– Чому не піде?

– До Вас – не піде.

– А хіба я що?

– Не знаю. Я не можу ні Вам, ні собі того пояснити…Мені дуже прикро Вам про те казати, але не терпить вона Вас. На перехід не терпить. А ще… Там же працював Андрій.

– Він був головним бухгалтером.

– Однаково. Не піде вона. Шкода старань Ваших.

– А я, власне… З добрим наміром.

– Дякую Вам, Миколо Петровичу.