– Скажи… А звідки ти знаєш про моїх конкурентів?

– Та вже знаю. Вепр не дурак. У Вепра також є свої усвєдомітєлі.

Так…Хтось чіпко за нього вхопився. Тут все було схвачено, всі були свої. Спустили на гальмах – і зам’яли. В районі не замнуть. Але Андрій – то діло десяте. Тут ще можна … Правда, Вепр мовчати не буде. Тварюка! Але як навести лад в документах? Особливо «в чорній бухгалтерії»…

«Не встигну. Тут я вже нічого не встигну. Рятувати себе – єдине, що зосталося. Треба спішити, доки ще не пізно. Відрядження. За кордон. Негайно. Зняти гроші, доки ще можна, і… Добре, що Вепр сказав. А я, остолоп, ні гадки. Треба ж таке! Так і не навчився мислити на перед. Прощай, Оксано. Фу ти! Дурне в голову лізе. А що? Якби була тут… Та ні. У неї нема закордонного паспорта. А якби й був… Вона б нізащо не погодилася їхати звідси. Назовсім… Патріотизм. Дурний, але тут вже нічого не зробиш. А якби ще знала, до чого я причетний. Якби знала… Прощай, Оксано. А гарна дівчина. І знову я не про те. Не проте зараз треба думати. Збожеволіти можна. Хоч би встигнути».

 

Все встиг Микола Петрович. Сам дивувався, як йому так вдалося.

«Квартиру жаль. І все, що в квартирі. Надбавав роками. Та всього з собою не забереш. Та що жаліти? Себе ще більше жаль. А доручень ніяких нікому давати не можна. Ніхто не має знати, що я їду назовсім. Ех, Оксано, Оксано… Фу ти! І знову вона.! Як мана якась».

Розминувся з викликом до слідчого. Повістку принесли, як його вже не було. Ще переживав на таможні.

«А раптом… Скажуть повертатися…»

Ні. Даремно так хвилювався. Все гаразд. Остаточно заспокоївся в літаку. Нарешті. Летить. Тепер можна і розслабитися. Випити чогось і подумати про щось гарне.

«Оксана… Все. Нічого про неї думати. Нема. А Вепр пропонував, між іншим, і її прибрати. Щоб зовсім ніяких слідів. Я тоді категорично заперечив. Зате сам Вепр слідів полишав більше, як треба. Ті сліди його й погубили. Мурло! От і подумав про щось гарне. Хай йому грець. Вислизнув ласий шматочок. Конкуренти підловили і з’їли. Тепер треба все починати з початку. Добре, що не на порожньому місці. Слава Богу, у швейцарському банку щось є, та й з собою…Нема за чим так дуже побиватися. Могло бути гірше».

 

Серед відпочинкових сонячних днів Оксана ні на хвилину не забувала про матір. Та й про Андрієву матір пам’ятала. Назвалася ж її дочкою. Як вони там? Врешті-решт не витримала і зателефонувала до колеги, до вчительки з математики.

– Любо Михайлівно, це Оксана.

– О, а ми вже тут спереживалися: куди ти пропала? Ніхто нічого не знає. У твоєї матері питали – і вона не знає. Ми їй, чесно кажучи, не повірили: як же так?

– Я й справді так поїхала, що й сама не знала, де я опинюся. Словом, я відпочиваю. Приїду – розкажу. А зараз… Зайди до мами і заспокой її. Скажи, що я жива і здорова. Нехай вона до Андрієвої мами зайде. Нехай допоможе що там треба. А як ви?

– Ой, Оксано, ти вчасно поїхала. У нас тут таке робилося. Вепра посадили. Всі вже й так знали, що це він Андрія убив. А тепер він признався. Ти вже вибачай, що я про те. А ще Вепр розказав, що йому Микола Петрович заплатив за Андрія. Уявляєш?

– А може Вепр бреше?

– Ні, не бреше. Микола Петрович втік за кордон. Встиг. А то б і його посадили. Тепер Ліспромом інші керують. Його конкуренти. Ти мене чуєш?

– Чую, чую.

– То не телефонна розмова, але вже хотілося, щоб ти знала.

– Дякую. Все це дуже сумно.

– Вибачай.

– Та що ж поробиш, коли такі реалії?.. Слухай, Любо, я там заяву послала на відпустку за свій рахунок. То ти прослідкуй там, щоб оформили.

– А чого так – за свій рахунок?

– Так склалося. Приїду – розкажу.

 

Була далека від того реального світу. Ні, не забула, нічого не забула. Може тому й не хотілося повертатися до тих реалій. Може б і не повернулася, якби не мама. Мама Оксанина і Андрієва. Теж її… Перед тими двома жінками був у неї всій обов’язок. Його ніхто не міг виконати, окрім неї… І все ж Оксана ще якийсь час жила в тому іншому світі, де було море, оксамитове небо і якісь нереальні зорі, що зачудовано дивилися на землю. А ще була Галя, котрій можна розказати все без утайки. Вона не осудить, не посміхнеться глузливо, а все прийме, як власне горе чи радість, а як коли, то й сльозу змахне. Оксана знала: треба було жити. А жити – значить, повертатися у той реальний світ. Тішило те, що в тому реальному світі не було ні Миколи Петровича, ні Вепра. Тобто вони були, але десь далеко, поза Оксаниним світом. А смутило… Вона знала, що смутило: не було Андрія. Та разом з тим Оксана знала, що він є, десь тут, поблизу, біля неї – і знову робилося моторошно і страшно. Відганяла той страх від себе. А власне, чого боятися? Два різних світи: світ, в якому живе Оксана, і світ, в якому… є Андрій. Ті два світи поруч…Як дві паралелі…

 

По золотій осені шкільного саду йшла усміхнена дівчина. Всі вже зачекалися її і зустріли захопливими вигуками, і діти, і вчителі. Тільки тепер Оксана зрозуміла. Як вона за ними скучила, як любить їх. І їй так захотілося, нестерпно захотілося піти на урок, піти до тієї малечі, що вже чекала її, усміхалася їй.