Конкуренти
Боліло серце. Гупало у скронях. Наче молотом хто бив… Туманилося в очах. Що це було? Сон чи ява? Ні, це був не сон. Вона й досі відчуває на плечах його руки, а на губах…
«Ні, це щось нереальне. Якась містика…Його нема… І все ж… Що це було?..»
Хотілося стрясти з себе те видиво, та воно не зникало, не хотіло зникати.
«То нехай живе. Мені з ним… Страшно і гарно. А все ж… Моторошно. А може я отак по трохи з розуму сходжу?»
Пройшлася по кімнаті. Відчуття було таке, що в кімнаті, окрім неї, є ще хтось…Увімкнула світло, але тривога не зникла.
«А може покликати маму? З нею завжди якось… Спокійніше. З нею і поплакати можна, і розказати їй все. Вона зрозуміє. І мені стане легше. А може тому й стане легше, що частину моїх бід, мого смутку і болю мама бере на себе. І тоді важче їй?.. Ні, нехай спить. Не буду її будити. Містика – то нехай містика. Буду з нею сама».
Надходив ранок. Починався новий день. Обізвалося радіо. Оксана його ніколи не скручувала. А навіщо? Нехай собі звучать людські голоси. Тоді здається, що ти не сама. І музика нехай звучить. Особливо музика. Бо ті передачі часто якісь химерні. Та все ж… Нехай звучать. З ними трохи відрадніше. І розмовляти не треба. А розмовляти Оксані з якогось часу зовсім не хочеться. Важко і не хочеться.
Відколи нестало Андрія, Оксана дуже змінилася. Стала мовчазна, сама в собі, бездумно робила все, що казала їй мати, а сама наче вже не належала до цього світу, була наче нетутешня.
– Як тіло без душі, – зітхала Марія Сергіївна, Оксанина мати, дивилася на доньку і плакала. Ховала сльози від дочки, бо та сердилася. А Оксана виходила з себе, коли приходив Микола Петрович, їхній поважний сусіда, директор Ліспрому. Це був підстаркуватий парубок, весь модний такий, носив імпортні костюми, тільки над запонками його можна було посміятися: тепер ніхто вже таких не носив, та вони були коштовні, і Микола Петрович ними гонорувався. От, мовляв, який я. Він здавна був закоханий в Оксану. Казав її матері, що й женився б, якби Оксана того захотіла. Та Оксані він був осоружний, і вона, як могла, уникала його. А коли вже доля чи мати якось їх зводила, то дівчина насувом дивилася на свого гонористого залицяльника, з глузливою посмішкою зауважувала його замасковану лисину. Приносити квіти і цукерки категорично заборонила. Ще поки Андрій у нього працював, доводилося терпіти і часом навіть посміхатися. А як нестало Андрія, дівчина його просто зненавиділа. Вже й мати її припам’ятовувала.
– Оксано, не можна так. Це просто невиховано. Ну що поганого зробив тобі Микола Петрович? За що ти так його ненавидиш? Бачила б ти свій погляд, коли ти дивишся на нього. Здається, що ти зпопелила б його, якби могла. А він нічого, терпить.
– Нехай не терпить і нехай не в’язне.
– А як на мене, то він чоловік достойний. Не пияк, не бідний, посаду яку займає. А головне – тебе любить.
– Мамо!
– Розумію, Оксано. Болить. І ще довго болітиме. Але ж Андрія не повернеш. Життя триває. Треба жити. Ти молода. І про заміж інколи треба думати, і про дітей. Не підеш же ти в монастир.
– А може піду.
– Перестань, Оксано. Не мели дурниць.
– А монастир, мамо, це не дурниці. Я думала про те, але я ще не готова.
Та й пішла, обірвавши розмову. А незадовго з’явився і Микола Петрович.
«Ще ж рано. Ну чого він? – думала Оксана. – Дихати не дає. Остобісів! Вигнати його чи що? Грубо, з лайкою вигнати – і все. Може ж таки дійде. Матиму, правда, потім від матері. Та якось вже переживу».
А Марія Сергіївна вже на каву його запрошувала.
– Заходьте, Миколо Петровичу. Ми ще не снідали. То може і Ви з нами?
– Я, власне…
– І кави з нами вип’єте. У нас кава добра. Я знаю, Ви любитель. Від кави не відмовитеся.
– Та я, власне… Ні, не відмовлюся.
– Оксано, став на стіл.
Стиснула губи і мовчки пішла поратися біля стола. Микола Петрович пас її очима. Дивився прискіпливо до незручності. Розумів, що за ним стежить її мати, та не міг відвести очей.
– Ах, яка дівчина, – нарешті сказав. – Ви вже вибачайте, Марія Сергіївно, я просто божеволію, дивлячись на Вашу дочку.
Стенула плечима, не знаючи, що сказати.