– Катрусечко, а коли я виросту велика, ти і тоді будеш мене любити?
– Буду, моє сонечко. Я завжди буду тебе любити, бо ти у мене найкраща в світі.
І цілувала дівчинку в її шовкові коси, що пахли ромашкою і дитинством.
Дівчинка росла, розвивалася і поступово ставала гарною панною. На неї вже задивлялися хлопці, а в її очах все частіше стали з’являтися лукаві вогники – свідчення того, що Ірина стає вже молодою особою, що знає собі ціну, що знає, яка вона гарна і чекає на свого красеня, аби любити його так, як велить їй дівоче серце. Журилася Катря, бо вона не знала, як виховувати таку гарну панну, як застерегти її від всяких бід і несподіванок.
«Це б мусила мати, – думала Катря. – Мала б навчити свою дочку розуму. Та вона від того далека. Гуляє собі. Що їй дочка? Що їй чоловік? Що їй весь білий світ? Був би лише любчик. Вже навіть прислуга про неї говорить. Це ж ганьба. Що ж вона скаже своїй дитині?»
Журилася Катря. А що з тої журби?
Якось прибігла Ірина зі школи, рум’яна і збуджена.
– Катрусю, ти нікому не розкажеш? Я хочу тобі щось розповісти.
– Якщо не можна, то не скажу.
– Нікому-нікому?
– Звичайно, нікому.
– Мені сьогодні Петро записку написав.
– Петро? Який це Петро?
– Однокласник мій. Петро Лобода. Та ти його знаєш. Він інколи забігав за мною – до школи кликати.
– І що ж у тій записці?
Дівчина ще більше зачервонілася, а очі їй горіли.
– Катрусенько, він пише, що любить мене. Так і пише: «Приходь після школи до нас в садок – поговоримо». Він, Катрусю, такий хороший. Він найкращий з усіх наших хлопців. Він із-за мене Федька набив, коли той мене за косу потягнув.
Катря пригорнула дівчину до себе.
– Що ж, дитино, прийшов твій час. Я рада за тебе. Але маєш знати, що хлопці іноді дуже небезпечні.
– Чому, Катрусю, вони небезпечні?
– Ну, це ти потім зрозумієш, коли підростеш. А зараз поки що не дозволяй своєму Петрові себе обнімати і цілувати.
– Чому, Катрусенько? Це ж, мабуть, так солодко, коли милий цілує. Он і в піснях співається…
– Якщо вже ти про пісні заговорила, то в них всяке співається. І про зраду, і про нещасливе кохання.
– Ні, мій Петро не такий.
– Кожна дівчина про свого хлопця так думає, що він не такий. Ще тобі треба трохи підрости і порозумнішати.
– Я підросту, Катрусю. І порозумнішаю. А зараз я вже побіжу. Гляди ж, нікому. Це секрет.
– Та добре вже. Тільки ти допізна не затримуйся. Батько похопиться.
І побігла Ірина на своє перше побачення. А Катря ще довго зітхала та журилася, аж сльозу з очей змахнула.
– Сиротою дитя росте. При живій матері. Ще добре, що батько путящий. Не пияк і не розгульний, як це часто буває. Господи, обережи її від всякого зла.

І нарешті Ірина закінчила школу, прийшла до останнього порога – до випускних екзаменів. А далі починалися пошуки свого місця в житті. Треба було думати, який для себе фах обрати, а того не знала ні дівчина, ні її батько. Про матір не йшлося: їй було не до доньчиних проблем. Було багато цікавих перспектив, але батько нічого не хотів дівчині нав’язувати.