– Чого тобі, Ганно?
Тільки тоді розтулила уста.
– Вас пан кличуть.
– Він в поганому настрої? – спитала. Не втрималася.
– Не знаю. Настрій панів – то не моя справа.
– Добре. Я зараз іду. Поправ мені, Ганно, зачіску.
Ганна поправляла зачіску молодій пані, а сама думала:
«Не поможе тобі твоя зачіска. Пан злий, як дикий вепр. Так тобі і треба, мегеро».
Пані Евеліна стала перед чоловіком у всій своїй красі, але він на неї і не глянув.
– У тебе щось на роботі? – спитала з хвилюванням.
Аж тепер звів на неї очі.
– Ні, на роботі у мене все гаразд. Мені лише прикро, що моя дружина робить з мене вар’ята. Я і сам дещо тямлю в коштовностях, але не хотів покладатися тільки на себе. То чи ти знаєш, скільки коштує твоя «підробка»?
Евеліна мовчала.
– Щоб купити таку «цяцьку», мені треба було б працювати півроку. Так, як я працюю, не покладаючи рук. І не робити більше ніяких витрат. Кажу тобі про те, щоб ти знала, що не такий я вже дурень, за якого ти мене маєш. Берися, жінко, за розум, прошу тебе, бо буде лихо. Думай трохи про сім’ю. А особливо про дитину.
Цього разу обійшлося без істерик.

Час збігав. Для Івана у праці, для пані Евеліни у неробстві, розвагах та веселощах. Роман з лікарем затягнувся. Він тривав вже досить довго. Їхні знайомі дивувалися з такої лікаревої постійності.
– І не жениться, – казали одні.
– А навіщо? – ущипливо зауважували інші. – Сім’я – це клопіт.
– І що в неї за чоловік такий? Невже не знає?
– Думаю, що знає. Просто тюхтій – от і все.
Пльоткарі пльоткували, а коханці собі зустрічалися і насолоджувалися життям та одне одним. Всі вже до того звикли. Здається, що звик вже й сам Іван.
«Життя не склалося, – думав він. – Міняти щось вже пізно – росте дитина. Хоча така мати нічого дитині не дає, та все-таки – мати».
Просто Іван Бусленко мав таку вдачу. Він не звик у своєму житті щось міняти. Йому простіше було залишити все, як є. Дружина жила своїм життям, а він – своїм. Так проходили дні, що складалися в тижні, в місяці, в роки.
Іринка росла розумною і допитливою. Няні для неї вже було замало. Катря була проста жінка, у неї не було відповідних знань. Треба було брати репетиторів, а це знову гроші. Евеліна могла б і сама з дочкою трохи попрацювати, адже вона мала вчительський диплом. Але їй на таке бракувало часу та й терпіння також. Іван вже не починав тих розмов, знав, що це нічого не змінить. Нехай вже буде так, як є. Але дитина мусить належно розвиватися. Мала схильність до музики – купив їй піаніно і взяв вчителя. Бралася малювати – кликав художника, щоб направив дівчинку у правильне русло.
Пішла до школи. Вміла вже читати і писати. Вчителі навіть дорікали, що перевчили дитину і що їй тепер буде нецікаво вчитися в першому класі із звичайними дітьми. Але дівчинка любила дитяче товариство, свій клас, свою школу, і їй все було цікаво. Евеліна у вихованні доньки, в навчальному процесі участі не брала. Її шокували і батьки, і вчителі, тому на батьківські збори вона не ходила. Ходив батько. І мав з того втіху. Повертався додому усміхнений: може хоч тут доля пошкодує його і дасть хоч крихітку радості. Часом Евеліна, ніби прокидалася від сплячки. Тоді вона намагалася шукати з донькою якийсь контакт. Але Ірина до матері не звикла, робилася дика і неприступна, замикалася в собі і перед матір’ю не розкривалася. Зате з Катрею в Ірини було повно і секретів, і всіляких розмов.
– Ах, ти, моя красунечко! Давай я тобі кіски заплету, – казала Катря, лагідно посміхаючись.
– Та я вже сама вмію. Хіба ж я маленька?
– Ну дозволь, моє янголятко. Знаєш, як мені любо розчісувати твоє шовкове волосся.
– Катрусю, – часом так її називала, як ніхто не чув. Бо тато за таке сварився б. Він казав, що старших треба поважати. А хіба ж вона не поважає свою дорогу няню?