слав, і ця брошка, звичайно, дуже дорога. Це видно неозброєним оком. Якщо Ян понесе її до ювеліра, тоді кінець. Можна, звичайно, сказати, що ювеліри дурні і нічого в тому не смислять, але це вже буде така брехня, яку і її чоловік зрозуміє. Не дурень же він врешті-решт. Надія була на те, що зайнятий роботою, чоловік забуде за ту брошку та й на тому минеться. Евеліна буде на те сподіватися. А там щось придумається. Бути такого не може, щоб не придумалося.
Наступного дня Евеліна вирішила побавитися у господиню. Вдавала з себе заклопотану господарськими справами. Зайшла на кухню, за щось насварила кухарку, аж та розплакалася. Зробила зауваження своїй покоївці, але потім прикусила язика, бо та пригрозилася від них піти.
– Я й так роблю те, що не має робити покоївка. Ви думаєте, що я не знаю роботу покоївки? Піду, от побачите, що піду. А тоді спробуєте когось знайти на моє місце за той мізер, що ви мені платите.
І піде. О, то така гостроязика і норовиста, що…
«І навіщо тільки я її зачіпала? Тепер треба буде неодмінно їй щось подарувати. Якусь сукню чи що».
Евеліна пішла, а покоївка ще довго буркотіла, нарікаючи на господиню, що не цінує її важку працю.
– Пани! Колись були пани, а тепер полупанки. Пани – одні штани!
– І не замовкне, – казала Евеліна. – Нізащо не змовчить. Геть порозпускалися. Мені ніколи, а чоловік не вміє їх в руках тримати. А чому б і не розпускатися, коли зараз так важко з прислугою? Звільню її. І що? Піде на фабрику та й буде собі заробляти більше, ніж у нас. От часи настали!
Хотіла за щось насварити і садівника Федора, та він зміряв її очима і тихо сказав:
– Хазяйко, це діло не панське. Тут дещо знати треба.
Добре, що нікого поблизу не було, бо Евеліна згоріла б від встиду.
– Порозпускалися. Всі порозпускалися.
І нарешті Евеліна пішла до доньки. Дівчинка вже встала, але, вимучена хворобою, вередувала і не хотіла їсти. Евеліна протягнула до неї руки, хотіла її взяти, але та заплакала і пригорнулася до няні. Евеліна здивувалася, навіть образилася, а няня сказала:
– Дитина ще хвора, пані.
– Чому ж ти, Катре, мені не сказала, що Ірен хвора?
– Не хотіла вас турбувати, пані. Ви поверталися пізно, коли Іруся вже спала, пані.
– Так не годиться, Катре. Може ж яких ліків треба було.
– Я сказала пану Івану, а пан дохтора покликав. Той і виписав, що там треба. Де б пак я сама!
Евеліну кольнуло: все без неї. І лікаря, і ліки. Наче її і на світі не було. Правда й те, що її кілька днів і справді майже не було вдома. Вони з Владиславом виїжджали за місто.
Владислав знає прегарні місця. От тільки… Якби він з нею одружився, тоді б вона була найщасливіша в світі. Але сам він про те мовчить, а їй починати таку розмову якось не пасує. На жаль, треба визнати, що він мабуть-таки не має таких намірів. Треба дивитися на те реально. Та й що? Він молодший, а вона з дитиною. Марна надія. Доки любить, треба любитися. І не дивитися ні на які умовності. Світ скаже те, що захоче. А їй треба жити і урвати від життя крихітку насолоди. А решта все не варте й уваги. Звичайно, шкода Яна. Він для неї добрий. Та що він може дати їй для душі? Нічого. Вони такі різні.
Час від часу свердлила мозок думка про брошку. Чи взяв він її з собою? Можна було б зайти в кабінет та й подивитися, але двері були замкнені, а ключ був лише у покоївки – вона там прибирала. Звертатися до неї, а ще після сварки… Ні, ні, вона може розказати Яну. Їй би тільки подивитися, чи він взяв ту брошку з собою. Була навіть думка: якщо вона є, забрати її потихеньку. Може б він за неї забувся. Потім можна було б імітувати кражу – звернути все на покоївку, але… Вона б йому все розказала, що Евеліна заходила до нього в кабінет. Ні, це не годиться. Та, оскільки пані Евеліна не могла довго про щось журитися і переживати, то й про брошку вона швидко перестала думати. Якщо й не забула, то на якийсь час викинула з голови та й зайнялася собою.
«Ні, – думала пані Евеліна, – якби не Владислав, то життя моє було б дуже нудне. Я просто не знала б, куди себе подіти. А так… Та сьогодні він зайнятий – поїхав на якусь нараду. Тому я сьогодні змушена тинятися увесь день по дому. Я, звичайно, могла б піти до когось на обід, але без Владислава не хотілося».
Пообідала – і знову взялася за книжку. Сюжет був не з кращих.
«От якби написати книжку про нас з Владиславом, – оце був би роман».
Але книжки про неї ніхто не писав, то мусила читати про когось. День тягнувся довго. Сонце ніяк не хотіло хилитися до вечора. І все-таки якась тривога гризла Евеліну. Невже брошка? А що ж більше? Вона!.. Нарешті сутінки. Грюкнули вхідні двері. Певно, прийшов з роботи чоловік. Серце в грудях тривожно закалатало. Ні, Евеліна до чоловіка не піде. Вийде аж до вечері.
Увійшла покоївка. Було видно, що сварку вона все ще Евеліні не простила.
«Треба буде неодмінно їй щось подарувати, – вже вдруге за сьогодні подумала Евеліна. – Так не годиться. Зі слугами треба жити добре».
Покоївка стояла і дивилася на неї.