– Однак дізнаються.
– То й що?
– Сорому не оберешся.
– Якого сорому? Це ледачкувати соромно, а працювати…
– Ах, Ян! Ти не можеш того зрозуміти. Все це для простої жінки. А я…
– Слухай, Еве, облиш ці розмови. Повір мені, все це вже відійшло в минувшину. Тепер навіть смішно про те говорити. Я ще розумію старших панів. Вони не можуть від того відійти. А ти ж молода жінка. Забудь про те своє шляхетство, якого давно нема, та живи собі, як всі нормальні люди.
– Ах, Ян! Ти – мужик, хлоп! Ти ніколи не будеш паном.
– І не буду. Бо я вроджений від простої жінки, що навчила мене працювати.
– Ну, досить вже про те. Мені набридло. Я піду вже.
– Почекай ще хвилинку. Як я зрозумів, працювати ти не збираєшся.
– Ну… Я вже сказала: нема належної роботи.
– Добре. Бачу, що її й не буде. Давай тоді скоротимо прислугу. Перебери щось на себе. Ну, скажімо, кухню. Ну навіщо нам кухарка? Званих обідів ми не влаштовуємо. Я переважно вдома не обідаю. Хіба ж ти не могла б приготувати найпростіші страви? Це ж у нас може кожна жінка.
– Це просто жахливо, що тобі до голови приходять такі думки. Невже ти хочеш, щоб від мене постійно тхнуло кухнею? Особливо часником і жареною цибулею? Тоді мені хоч на люди не з’являйся. Всі хусточками носи затулятимуть.
– Але ж у нас кожна жінка готує сама, без кухарки.
– Це – кожна, а це – я. І взагалі, я терпіти не можу кухні. Мене від неї нудить.
– Добре. Кухарка залишається. А скажи мені, будь така ласкава, для чого нам покоївка.
– Як це для чого? Вона робить мені зачіски, макіяж, слідкує за моїми сукнями.
– А хіба ти все це не можеш робити сама?
Евеліна була близька до істерики.
– Ні, не можу. Покоївка! Це вона тільки так називається. Вона все миє, прибирає, тримає весь дім у чистоті. Як я можу обійтися без неї?
– Тоді займися дитиною. Давай відпустимо няню.
– Няню? Ти хочеш посадити мене вдома? Прип’яти? Я не можу сидіти цілими днями з дитиною. Тоді я взагалі не зможу нікуди відлучитися.
– Так… Виходить, що ти взагалі не хочеш нічого робити.
Евеліна розплакалася.
– Я тобі не прислуга. Я не вроджена для мужицької роботи. Я мушу займатися собою. Я – інтелектуалка!
– О, це вже щось нове. Такого я ще від тебе не чув. Чиє віяння? Не схоже на пані Почентовську.
Після того наш пан адвокат таки мусив йти за м’ятними краплями, і вся знайома нам процедура повторилася з усіма милими деталями. І що? І нічого. Все залишилося, як і було. Іван нічого не в змозі був змінити. Він мусив працювати, як проклятий, зненавидівши дорешти свій фах, проклинаючи той день і ту годину, коли, вражений дівочою вродою, вирішив одружитися з панною Евеліною.

Спершу вона вставала раненько, як звикла йти на роботу. Потім зрозуміла, що тепер це не обов’язково, бо на роботу вона тепер не спішить. Евеліна стала залежуватися в ліжку, читаючи який-небудь модний французький роман. Завела звичай подавати собі до ліжка каву з тартинками. А вже потім, десь біля дванадцятої години, вставала снідати.
Чоловік був на роботі і її ніщо не обтяжувало. Обідала неодмінно у когось з поважних пань, котрі переважно були старші за неї. Це було нудно, зате престижно. Інколи на таких обідах можна було завести досить цікаве знайомство і навіть трохи пофліртувати. Так з легкої руки пані Почентовської Евеліна познайомилася з лікарем Владиславом Бачинським. Старша пані полюбляла часом приймати в себе молодих осіб, знайомити їх між собою, а потім спостерігати, що з того вийде. Часом виходили навіть шлюби, і пані Почентовська дуже з того гонорувалася. А часом встановлювалися тісні зв’язки, що виходили за межі простого приятелювання. Тоді стара пані казала:
– Ах, я відігріла її серце. Вона так страждала від самотності.
Так було і з Евеліною. Бо доктор Бачинський був молодий і гарний, що вже почав свою кар’єру і міцно стояв на ногах. Евеліна була гарна і свіжа, і пану Владиславу бракувало саме такої жінки, аби мати все, що потрібно чоловікові, котрий має вроду, гроші і не має дружини і ніяких проблем. Чоловік пані Евеліни десь там собі був, але не стояв на заваді.