ЕПІЛОГ

Пройшли роки. А скільки – ніхто тих років навмисно не рахував. Для вічності це мало, а для людського життя достатньо, щоб зістарітися. От і Бусленки. Постаріли, між іншим, обоє. Евеліна ще намагається триматися: чепуриться, фарбує волосся, добирає сукні… Та й не спрацьована, все життя не обтяжувала себе ніякими клопотами, то ще тримається. Та й то вже старість насіяла зморшок на її чолі та й на обличчі. А про Івана і казати нічого – постарів. Облисів, згорбатів – дідусь та й годі. Добре, що є такі нейтральні слова – «пан» і «пані», а то б Евеліна з розуму зійшла, якби її раптом хтось з доброго дива назвав бабусею. У транспорті ледь не з кулаками кидається на таких сміливців. А «пані» – то зовсім інша річ. Це слово не несе вікової категорії. Іван Бусленко свою старість сприйняв як неминучість – всі ж старіють. В своїй старості він спокійний, розважливий. Евеліна ж навпаки, нервує, сердиться, хоч здавалося б нема чого.
Тиха золота осінь. Гарна пора. Тут, у Львові, чи пак у Винниках, вона особлива. Бусленки сидять на лавчині в своєму садку. До них крізь віти заглядає скупе осіннє сонце. Опале листя лащиться їм до ніг. Тиша і благодать.
– Гарно як, – замріяно каже Іван.
– Знайшов красу, – буркнула як завжди чимось незадоволена Евеліна.
– Ні, не кажи, гарно. У такій тихій лагідній осені є щось від старості. Чи скорше навпаки: у старості є щось від тихої осені.
Евеліна мовчала. Її сердили чоловікові розмірковування, бо вона не любила ні осені, ні тим паче старості. Та Іван на те не зважав.
– От тільки шкода, що онуків нема. Мудра старість завжди чомусь тягнеться до дитинства. Не нами закладено – природою. Нема онуків.
– Десь там є. Чого рознюнявся? Напиши доньці чи зятеві, щоб привезли. Тільки вони не привезуть. Плювати вони хотіли на батьків. Нехай хоч поздихають. А їм що до того?
– Мають на нас тяжку образу. Не простили. Та й то правда: залили ми їм сала за шкуру.
– Пошкодуй ще їх! Бідні та нещасні!
– То добре, що щасливі. Але ж через нас стільки горя зазнали. Хіба ж не так?
– Не знаю.
– Та знаєш ти. Добре знаєш. Та визнати своєї провини не хочеш. Бідолашний Петро стільки натерпівся. Нізащо! Як тепер його серце до нас би мало горнутися?
– Грабіжники та злодії мене не цікавлять.
– Еве, навіщо ж ти так? Ти ж знаєш, що Петро ніякий не грабіжник. Ти… Сама придумала і сама повірила?
– Відчепися! Чи вже більше й розмовляти нема про що?
– Ну чого ти сердишся? От Кичера був у них недавно.
– Кичера? У них? А що він там забув?
– Щось йому там треба було у тому Донецьку. То в них і зупинився. Я так і не спитався, де він адресу їхню взяв. А може написав хто. Того не знаю.
– І що вони? – знехотя спитала Евеліна.
– Нічого. Живуть добре. Трикімнатну квартиру мають, машину іномарку. Петро вже давно закінчив політехнічний інститут. Працює головним інженером. Сватають на директора якогось престижного заводу, але Петро не хоче. Вони надумали в Київ перебиратися. Не подобається їм Донецьк. Та й то правда, промислове місто. Київ – таки Київ. Столиця.
– У Львів не хочуть.
– Та може й хочуть, тільки тут вони випили гіркої по вінця. Двоє дітей мають: Миколку і Наталю. Миколка цього рокув в перший клас пішов. А Наталя меншенька. І старшенького свого знайшли.
– Старшенького? Якого старшенького?
– А ти ніби й не знаєш. Того, що ви з своїм Бачинським… Із-за котрого наша донька ледве зі світу не пішла. Ти ж знаєш, що хлопчик не помер.
– Ні, не знаю. Звідки мені знати?
– Не бреши, Еве. Добре ти знаєш. Його віддали, а точніше сказати, продали в Росію. Тільки не кажи, що ти того не знаєш. Ой, Еве, скільки за тобою гріхів. Тобі б хоч на старші роки в монастир би піти, щоб трохи ті гріхи замолити.
– А тобі в божевільню.
– Так, ти маєш рацію. У божевільню. І то давно. Ще тоді, коли надумав тебе пошлюбити.
– Знову завів своєї! Ти краще розкажи, як же вони знайшли того байстрюка. Я тільки знаю, що вони обоє приїжджали до Львова і той навіжений Петро ледве не набив чи таки й трохи вдарив Владислава у нього в кабінеті. От наглота! Через те Владислав зі мною посварився, і ми перестали зустрічатися.
– Ну, нічого. Так тобі й треба. А за того хлопчика твій любчик п’ять тисяч таки відхватив. Не повстидався. Було за що своє весілля справити.
– Не мели дурниць. Він на таке не здатний.
– Отже, здатний. Ще може й тобі на ті гроші ще одне золоте брязкальце купив.
– Перестань. Це наклеп, брехня.
– Отже не наклеп і не брехня. Діти ж з тією жінкою зустрілися, вона й розказала.
– То вони їздили в Росію?
– Так, їздили. Тепер та жінка з хлопчиком щоліта приїжджає до наших в гості. Дитина нічого не знає. Не можна ж травмувати хлопчика. Між іншим, його Іваном назвали. Бачиш, як вгадали. Отаке-то, секлето.
Евеліна приголомшено мовчала. На душі у неї було порожньо і холодно. Нічого відрадного не мала вона в цьому житті. Ніщо не гріло її душу. А Іван вів далі.
– Я от думаю… Чи не взяти мені адресу у Кичери та й не махнути в Донецьк. Не виженуть же. Повинюсь перед Петром, на онуків подивлюся та й повернуся.
– Дуже ти їм потрібний! Як і я.
– Ну не скажи. Ірина мене любила.
– А Петро? Ото втішиться. Думаєш, він не знає?
– Ну… Повинен простити. Бо інакше мені і вмирати буде тяжко.
– Нічого. Прийде твій час – помреш, хоч і не захочеш. Не затримаєшся.
– Яка ти черства і жорстока, Еве.
– Принаймні, не бавлюся у святеницю. Що маю, те везу.
– Однак я не перестаю дивуватися: яка холодна байдужість. Ну до мене – нехай. Не любила. Але ж до доньки… Ні, ти її також ніколи не любила.
– Ти там знаєш.
Десь гупнуло яблуко. Мабуть, останнє. Затрималося десь на гіллі, а тепер ось впало.
– Осінь, – зітхнув старий Бусленко. – Природа, як і людина… Готується до зими…
– Ти б краще покинув свої дурні розмірковування, а подумав би, як найняти хоч одну служницю. Ти ж знаєш, що я до такої роботи не надаюся.
– Ти ні до якої роботи не надаєшся. І не надавалася ніколи.
– Будинок занедбаний, запущений, все більше обростає брудом і неладом. В кімнатах пусткою тхне.
– Бо нам не потрібний такий великий будинок. Я вже те казав. Колись думалося: діти, внуки… А для нас двох навіщо стільки кімнат? Ми просто не здатні такий будинок утримувати. Господиня з тебе ніяка. Мало того, що я тричі на день їм казна-що, то я ще маю думати про служницю? А за що я її найму? За свою пенсію? А що тоді ми їсти будемо? Навіть на те казна-що, що ти мені готуєш, теж потрібні якісь гроші.
– Такий з тебе господар, що ти незугарний якісь кошти роздобути, аби ми пристойно жили.
– А де ж я їх візьму, ті кошти? Я все життя працював, як каторжний, як віл. А що з того? Заощаджень ніяких, бо все наше спільне життя тобі прислугу тримав. А ти все життя не працювала, прибиралася, коханців водила і ходила, як пані, а тепер ще й дорікаєш мені.
– Ходила, як пані! Бо я пані і є. А ти, як був Іваном, так ним і лишився. Як не можеш більше працювати адвокатом, то йди за сторожа. Не сиди тільки вдома і не мозоль мені очі.
– Ні, люба моя. Годі. Напрацювався. Я вже не піду ні за адвоката, ні за сторожа. Я на заслуженому відпочинку. Це добре хтось придумав – заслужений відпочинок. Бо я його таки заслужив. А тепер я хочу надивитися на ту гарну осінь, бо за роботою мені ніколи було і вгору глянути, не те, що осінню милуватися.
– Але про себе ти подбав. Скажи мені, а чому ти й досі тримаєш того старого чваньковитого блазня садівника Федора? Чому ти його й досі не звільнив?
– Ще б не звільнив! І даремно ти його блазнем називаєш. Це дуже цікава людина. І працює він у нас, щоб ти знала, безоплатно.
– Навіть!
– Уяви собі. Бо любить нас і нашу садибу. І свою роботу любить. Звик вже за довгі роки. І за нашою Ірусею сумує. Любить її, як свою. Тобі б таке і не приснилося. Правда? Бо ти в житті нікого не любила, окрім хіба що свого лікаря, котрий до всього ж виявився не дуже порядною людиною. Мені жаль тебе, Еве. Тобі має бути дуже сумно, бо в твоєму житті нема навіть тієї славної осені, бо ти і її не любиш.
Раптом знявся вітер. Закрутив, завихорив опалим листям.
– Глянь, глянь, – захоплено скрикнув Бусленко. – Оце так віхола! Кольорова!
Евеліна мовчки встала і пішла до хати, бо її така марнота ніскільки не цікавила. А Бусленко ще довго сидів. Йому ніяк не хотілося розлучатися з осінню. Підійшов старий Федір. Сів обіч.
– Кажуть, сього року буде сніжна зима, – сказав. – Горобина рясно зародила. А це явний признак.
– Що ж, зима – на те і зима, щоб все засипати снігом. Гірше, коли на Різдво іде дощ.
– То правда. А я тут соломи трохи дістав. Хочу щепи пообв’язувати. Щоб їм мороз так не дошкуляв. І щоб зайці не погризли. А то вони, знаєте, ласі.
– Не клопочіться вже так, Федоре. Здоров’я ж і у вас великого нема.
– Та… Коли сидітимеш у запічку, здоров’я більше не прибуде. А так… Буде якесь яблуко. Може Іруся коли приїде, а ще може з дітками. Ото б втіхи було. Не пише?
– Ні.
– То нічого. Вона може так несподівано: взяти – і приїхати. Я б хотів. Хоч раз ще її перед смертю побачити. В неї добра душа. Вона й мені старому трошки своєї любові вділяла. Не шкодувала… Піду, листя позгортаю. Знову нападало.
Іван зупинив Федора, притримав.
– Не згортайте, нехай ще побуде. Так гарно. Бо коли почнуться дощі, тоді всі кольори зблякнуть. А зараз ще… Нехай побуде. Це, знаєте, як декорація до нашого життя. А наше життя з його смутками та негараздами десь там, за лаштунками.
З-за яблуні непомітно вийшла осінь і вдячно жбурнула Іванові Бусленку цілий жмут різнокольорового листя.
– Дякую, – тихо сказав старий.