Петро сидів між двома ридаючими жінками і не знав, що має з ними робити, як має їх заспокоїти. Першою прийшла до тями Ірина. Вона обняла ридаючу Марію і тихо сказала:
– Ми не вороги, Маріє, у нас спільна дитина. Я народила його, а ви його плекаєте.
– То мій син, мій! І я не збираюся його ні з ким ділити.
– Марієчко, рідна моя, ну не треба плакати. Ми не забираємо у вас сина, але зрозумійте і нас.
– Откуда вы это взяли? Об этом никто не мог знать.
– Ви заспокойтеся – і ми покажемо вам документи, – урезонював Петро ридаючу Марію.
– Всі ці роки дружина мала їх у себе, але ніколи до них не заглядала. А от тепер… І вияснилось… Ніхто з нас тут не винен, Маріє. Ви хотіли мати дитину. І ми… Моя дружина також.
– Коли мені сказали, що мій син… Що його нема… Я довго була на грані між життям і смертю. Я втрачала розум, але це був мій біль, моя розпука.
– А я вам вот что скажу… Сукин сын этот врач. Он ведь мне сказал, что мать этого ребёнка умерла, что были тяжёлые роды и её не удалось спасти.
– Скажіть, Маріє… Це вже просто людська цікавість. Ви йому платили якість гроші?
– Петре, перестань. Це врешті-решт не етично.
– А що ж тут такого? Це було давно. А ми ж дорослі люди.
Марія повагалася.
– П’ять тисяч карбованців. На той час це були великі гроші. Та й зараз… Та вже що про те говорити!
– Бачиш, Ірусю, який інтелігент, шляк би його трафив.
– Боже мій, Боже мій, – знову заплакала Марія.
– Чоловік про те нічого не знає. А як дізнається, він мене просто уб’є. Я тоді була в батьків. Тут почалися пологи і… Все сталося, як сталося.
– Заспокойтеся, Маріє. Ми нічого не збираємося розголошувати. Ні вашому чоловікові, ні нашій дитині.
– Присягніться.
– Маріє, не треба. Якщо людина непорядна, то її й присяга не стримає. Просто для вашого чоловіка і для всіх ми з вами родичі. Власне, так воно і є.
Тут витерла сльози і втрутилася в розмову Ірина.
– Але, Маріє, хочу вас про одне просити… Раз в рік нехай Іванко приїжджає до нас в гості. А щоб ви не хвилювалися, то й ви з ним приїжджайте. Як до рідні. Надіюся, ми з вами тепер будемо контактувати. Іншої ради на те не бачу.
Всі потрохи заспокоїлися і пішли пити чай. І Ванятка з ними. Для того мусив неохоче перервати свою гру.
Господаря з відрядження так і не дочекалися. Пора було повертатися додому. Ще поки доїдеш…
– Приезжайте к нам ещё, – запрошував Ванятка.
– Приедем обязательно, – посміхався Петро. – А потом и ты к нам приедешь, с мамкой.
– А-а, мамка не захочет, я знаю. Я с папкой приехал бы, да он водку пьют. Ему в гости нельзя.
– Постыдился бы такое говорить при чужих людях, бесстыжая твоя харя.
– А они не чужие. Ведь правда, вы не чужие?
– Конечно же нет.
– Я и сам так думаю. С какой это стати чужие люди навезли бы мне столько подарков?
Всі посміхнулися. Ірина також. Крізь сльози.
До Рибачого їх відвіз Маріїн сусід на своїй «Волзі». А далі шлях був уже відомий. Сіли в поїзд і – додому – довгий і безконечний шлях.
– Ми з тобою, як ті чумаки, що до Криму по сіль на волах їздили, – намагався розважити Ірину Петро.
– Чумакам легше було. У них не було такої печалі, такого тягару на душі.
– Даремно ти так думаєш. У чумаків також були свої печалі. Той кидав матір свою, той жінку, а ще інший – дівчину. Як там у Шевченка? У кожного своя печаль. Її на всі віки вистачало. А якщо подумати, то нам з тобою радіти треба, що наш хлопчик живий.
– Чужих людей батьками називає, мови рідної не знає.
– Ну… Тут вже нічого не вдієш. Але живий! Ти ж те подумай. А ми з тобою ще в такому віці… Дасть Бог, ще й у нас діти будуть. Маю на те надію.
– Здається… Вже, – тихо сказала Ірина.
– Ірусю, правда?
І Петро кинувся безтямно її цілувати, незважаючи на пасажирів, що повитріщалися на них, наче зроду-віку такого дива не бачили.
– Перестань, навіжений, – намагалася припам’ятати його Ірина. – Люди дивляться.
– То нехай дивляться.
Вже під’їжджали до Донецька, коли Ірина сказала:
– Знаєш, Петре, про що я думаю?
– Ні, не знаю, я не телепат. А про що ж ти думаєш?
– Що нам би треба з Донецька кудись переїхати.
– Що, Донецьк тобі не сподобався? Я вже навіть трохи до нього звик. Мені б вже навіть було жаль переїжджати. Я тут на ноги ставав.
– Донецьк… Не те, щоб мені не сподобався. Я й роздивитися ще його не встигла. Просто це дуже промислове місто. Нам би щось спокійніше.
– На кшталт наших Винників?
– Ну… Може.
– А де я там собі роботу знайду? Про те моя розумна дружина не подумала?
– Ні, про те я якось…
– Отак. Тепер і про те мусимо думати.
– Якщо чесно… Коли вже не можна повернутися до Львова, то я б до Києва хотіла. Це для мене таке святе.
– Це дуже складно. Київ – не Донецьк. І навіть не Львів. Робота, квартира… Це буде не легко. Все зважити треба.
– Треба, – як відлуння повторила Ірина.
– Давай будемо готуватися до виходу. Під’їжджаємо. Поки що поживемо тут. А потім побачимо.
Був ранок. Політував сніжок. Він лягав на перехожих, наче бавився з ними, а заклопотані люди кудись спішили, наче й не помічали того холодного дива. Лети собі, мовляв, нам не до тебе. Хоч було ще рано, місто вже вирувало. У промислового міста були свої промислові потреби. Воно потребувало людей, багато людей, їхньої сили, їхнього розуму. Місто потребувало і Петра з Іриною, і їхніх майбутніх дітей.
А в квартирі у них розривався телефон. Дзвонили з роботи, бо Петро конче був потрібний. Дзвонили зі Львова. Зі Львова? Хто б це? Виявляється, дзвонила пані Евеліна, бо Ірен поїхала – як у воду канула.
– Мене нема. Я канула у воду, – коротко сказала у трубку Ірина і обірвала розмову.
Дзвонив Всеволод. Просив Ірину одуматися і повернутися. Обіцяв ніколи їй не дорікнути. Він буде чекати.
– Незабаром вишлю все, що треба для розлучення. Досі не вислала, бо були нагальні справи і мене не було в Донецьку. Пробач. Негайно вишлю.
– Чув, ти була у Львові. Могла б і зайти.
– Навіщо? Нас з тобою ніщо не зв’язує. Ми з тобою ніколи не були друзями, і мені зовсім не хочеться тебе бачити. А з гвалтівниками я стосунків не підтримую.
– Принаймні, всі свої речі могла б забрати. Все, що тобі подаровано, все, що за ті роки нажито, – все це твоє, тобі належить.
– Можеш подарувати їх комусь іншому або просто викинути. Мені не хочеться мати хоч якийсь спогад про тебе. Ну, все. Мені ніколи. Ми щойно приїхали, і мені треба чоловіка годувати сніданком. Більше не дзвони.
Посміхнулася Петрові – і пішла на кухню. Життя тривало, і Петро з Іриною не збиралися стояти осторонь. Вони були в своєму житті господарями, творцями, поетами, бо вони любили одне одного, – і це було головне.