І показав на Петра.
– Не болтай глупостей, – насварилася мати.
– А это не глупости. Нет, ма, правда. Ну посмотри. Такой же нос, такие же уши. Только дядя небритый, а я… Бритый.
І засміявся, дзвінко і по-дитячому щиро. Господиня таки звела очі на Петра, а потім перевела їх на сина.
– Надо же! Правда, вы оба очень похожи. Вот ведь как бывает.
І справді, хлопчик був дуже схожий на Петра. Перебрав від батька все його лице. Тільки очі були від матері: темні та глибокі. Тільки на дні не було тієї печальної материної задуми, а пустотливий вогник безтурботного дитинства. Петро з Іриною переглянулися. В глибині Ірининих очей тепер стояв смуток і тремтіли сльози, що готові були ось-ось бризнути, та вона їх стримувала величезним зусиллям волі. Була якась затяжна пауза, якесь коротке замішення. Потім Петро знайшовся і став відчиняти валізу.
– Ми тут Івасикові трошки привезли всякого…
Хлопчик трохи змішався, бо не знав, чи це йому. Але більше тут нікого не було. Значить, йому. Запитально глянув на матір.
– Тебе, тебе, пострелёнок. Ещё и подарки. А за что? За то, что мамку не слушаешься. Учиться не хочет, хоть ты тресни. Может, если бы отец им больше занимался. А ему всё некогда. А с меня что толку? Вот и не учится. Вчера опять двойку схватил.
– Вчера не считается. Это просто ребята училку разозлили. Я тут не при чём. Просто я ей первый на глаза попался – вот она мне и влепила.
– Учиться, Ванёк, надо. Это уж обязательно, – сказав Петро, вовтузячись з замком, котрий чомусь не відмикався.
– Вот и я ему говорю. Когда человек мало-мальски чего-нибудь смыслит, ему и в жизни легче. Да разве ж послушается?
Але хлопчик вже нічого не чув. Він прикипів очима до валізи, що саме відчинилася. Йому було цікаво, що в тій валізі. І вам було б цікаво, і мені. А звідти, як з чарівної скриньки, той незнайомий дядя, що був чомусь схожий на нього, на Ваньку, діставав все нові і нові дивовижні речі. Хлопчик ніяк не міг отямитися.
– Мама, смотри. Бадминтон! Это мне?
– Насколько я понял, у вас больше мальчиков нет? – про всяк випадок перепитав Петро.
– Нету. Я один.
– Ну, значит, это всё тебе. Мы тебе купили бы что-нибудь существенное, но не знали, что тебе нужно и какой ты вырос. Держи, парень!
Це була коробка з модельними машинками – тодішня мрія всіх хлопчаків.
– Ух ты!
А далі був транзистор, ще всякі хлоп’ячі мрії і на довершення всього електронна іграшка «Ну постривай», що саме входила в моду. Нею бавилися і діти, і дорослі. Вона захоплювала і не відпускала. Тут, у глибинці, ясна річ, про таке диво і не чули.
– И это всё мне? – дивувався хлопчик. – Вот спасибочки. Дядя, а вы случайно не дед Мороз?
– Нет, Ванюшка, я не дед Мороз. Да ещё вроде рановато. Дед Мороз ведь к Новому году приходит? Я не ошибся?
– Ну да, к Новому году. И день рождения у мене ещё нескоро.
– А когда у тебя день рождения?
І завмерли обоє, чекаючи, що скаже дитина.
– Пятого апреля. Ещё далеко.
– Да, апрель далеко. Ну ничего. Ко дню твоего рождения мы ещё чего-нибудь сообразим. Ты нам напишешь, чего ты хочешь – и мы что-нибудь придумаем.
– А я не знаю, куда вам писать.
– А мы адрес оставим. Тольки ты, брат, уж не лентяйничай и напиши. Ладно?
– Ладно. Чего уж тут! Я вот только думаю: сколько вы денег на всё это угрохали! Небось, целую тыщу. Что вам, делать нечего? Ведь такие деньги и самим небось нужны.
– Ну ты и умный парень, скажу тебе. Прямо-таки философ. А нам просто хотелось, чтобы ты порадовался. Ты ведь доволен?
– Да, очень.
– А теперь давай-ка я тебе покажу, как с этой электронной штукой упрявляться.
Ірина весь час мовчала. Вона боялася, що розплачеться гірко і невтішно, і її ніхто не зрозуміє. Далі мовчати було просто непристойно. Завела мову з господинею: про клімат, про ціни, про одноманітне життя тут в глушині.
– На Україну не тягне? – спитала Ірина.
– Та… Звикла вже. Обросла господаркою. Тяжко вже кудись зриватися. Та воно і тут можна жити. Було б ще нічого, якби чоловік не пив. П’є, сучий син, по-чорному.
– Від того і дитина страждає.
– Всі страждаємо. І він сам від того страждає. Але Ваньку він любить, гріх би мала щось казати. Дуже любить. Але ви мені так і не сказали, хто ви такі, як ви нас знайшли, чому задарували Ванятку подарунками. Моїх ви, бачу, не знаєте. Мені стає якось тривожно.
– Скажемо, Маріє. Все скажемо. От тільки Петро навчить Іванка з тією іграшкою поводитися.
І до чоловіка:
– Петре, кидай вже. Я бачу, ти вже й сам не від того, щоб побавитися. Дай дитині, нехай бавиться, а ти приєднуся до нас.
– Ой, я вижу, что я теперь его за уроки не усажу, – забідкалася Марія. Петро присів біля жінок.
– Маріє, – сказав, – нам би треба десь поговорити, щоб нас ніхто не чув.
– Ви про Ваньку? Та йому зараз хоч з гармати стріляй – не ворухнеться. То вже буде бавитися.
– Розумію. Але краще нам… У вас є ще якась кімната?
– Є, звичайно, є.
Вийшли в сіни, а потім пройшли в світличку. Тут було прохолодніше. Присіли на канапу.
Марія виглядала зовсім розтривоженою. Розмову почав Петро.
– Маріє, розумію ваше здивування, коли ми прийшли до вас, двоє чужих людей, та ще й синові вашому якісь іграшки принесли – і більше нічого.
– Так, я вже не знаю, що й думати. І чоловіка, як на те, вдома нема – у відрядженні.
– Скажіть, Маріє…
Ірина ледве вичавлювала з себе слова.
– Скажіть… Ви народили свого сина п’ятого квітня?
– Так.
– І я також.
Марія спершу спаленіла, а потім зблідла.
– То й що? – ледь чутно спитала розгублена жінка.
– Нічого. Просто… Ваша дитина тоді померла, я знаю. Я, Маріє, й досі доглядала могилку вашого сина.
– То вам…
– Бо мені сказали, що це мій син помер. Ваня – наш син, Маріє. І ми це знаємо, ми це перевірили.
У Марії почалася істерика.
– Вон! Вон отсюда! Пришли неизвестно откуда и хотите отнять моего Ванятку? Ничего у вас не вийдет. У меня муж военный. Он за сына вам знаете что сделает? Забирайте свои вонючие подарки и уходите! Я к ним по-человески, а они… Вот дура! Уходите сию же минуту, а то людей позову.
– Заспокойтеся, Маріє. Ми не приїхали забирати вашого сина. Це процес незворотній. Тут не можна нічого міняти. Дитину травмувати ми не маємо права.