– Росія, велика, неосяжна і могутня.
– І там десь живе наш син. Із-за того підлого і байдужого чоловіка.
– Живе. Ще й може любить цей край, забутий Богом і людьми.
– І не знає, що він – українець.
– Не знає. І не знатиме. А звідки йому знати? Хто йому про те скаже?
– Чужих людей кличе мамою і татом…
– Або мамуля і папуля.А як виросте, то буде кликати мамаша і папаша.
– Це жах.
– І нічого не зробиш. Такі реалії. Тіш себе тим, що він живий, що ти доглядала могилку чужої дитини.
У вікно вже й не дивилися. Пейзаж був монотонний і одноманітний. Тільки раз припали до шибки – переїжджали через якусь велику ріку. Вже давно в’їхали в зиму. Сніг тут лежав такий міцний та глибокий, наче й не танув ніколи.
– Скажи, Петре, а літо тут буває?
– Звичайно буває. А ти хіба в школі географії не вчила?
– Щось колись вчила, але ніколи не думала, що такий край є насправді. Здавалося, що такі вигадки є тільки в підручниках.
Єдине благо – гарячий чай, що його носили захмелілі провідники. У них можна було нічого й не питати – були якісь темні, п’яні, затуркані. Їхали собі. Виглядало так, ніби вони й самі не знали, куди вони їдуть. Туди, куди поїзд їх везе.
Якось Ірина не витримала:
– Чому у вас так брудно в туалетах?
– Что? – не зрозумів провідник.
– Почему у вас так грязно в туалетах? – переклала невігласу.
– Грязно. А что? Не нравится? Идите и уберите. Я что, лошадь, чтобы каждый день убирать? Вот будем подьезжать к конечному пункту, тогда и уберём. Барышня!
– Ти глянь, Петре, на їхні обличчя. Злі якісь, аж перекошені. Хто їм що зробив?
– Ментальність у них така. Розумієш? У нас своя, а у них своя.
– Але ж ми – слов’яни, і вони теж.
– Цього не можна пояснити. Певно, в них поєдналася Європа і Азія.
– Але я не хочу вірити, що всі росіяни такі.
– І не вір, Ірусю, – засміявся Петро. – Просто в нашому вагоні зібралися злі і недобрі, нечупарні люди, в тому числі і наші провідники.
– Можна було б посміятися, якби не було так сумно. І все ж я не вірю, що вся Росія зійшла на отаких пасажирів.
– Звичайно, ні. Це велика країна, і в ній є всякого, як, між іншим, і в нас.
А вранці прокинулися – а їм у вікна заглядала тайга.
– Глянь, Петрусю, – аж скрикнула Ірина.
– Та бачу. Я вже давно дивлюся на володарку цього краю.
Виглядало так, що поїзд наче ділив тайгу навпіл, а вона понуро і погрозливо дивилася на тих, хто без її на те згоди порушував її німотний спокій, вривався в її нетрі. Здавалося, що тайга, як хижий звір, готова була проковтнути сміливців, але поки що дозволяла їм рухатися вперед, мов у розставлену пастку, а сама посміхалася хижо і дивилася, що з того вийде. Високі кедри ледь похитували сніговими шапками, наче казали:
– Ну-ну… Побачимо, побачимо…
– Ми з тобою, Петрусю, одягнені явно не по сезону.
– Погано в школі вчилися. Нічого, приїдемо в Хабаровськ, а там – в магазин. Купимо з тобою валянки, ватові штани, куфайки та й помандруємо далі.
– Ти що, серйозно?
– Цілком.
– І як ми з тобою будемо виглядати у такому спорядженні?
– Дуже звичайно для цього краю. Вже вибачай, моя люба, але на норкове манто чи соболину шубу у нас не вистачить грошей. А щоб тобі було легше, ти не забувай, що незабаром ми повернемося в нашу осінь.
– Думаю, що, доки ми повернемося, то у нас також вже буде зима.
– На щастя, не така, як тут.
Приїхавши в Хабаровськ, так і зробили – найперше одягнулися, і тепер були схожі на… Довго підсміювалися, оглядаючи себе, але мета їхньої подорожі була надто серйозна.
Не для розваг і не для мандрів приїхали вони сюди. Стали питатися, як їм добратися в Клюєвку – село, забуте Богом і людьми. Щодо Бога не знаю, а люди й справді нічого не знали про таке село.
– Туди ж мабуть ходять якісь автобуси. Давай добиратися на автовокзал. Це буде простіше. А там вже розпитаємо.
– Клюевка? – перепитала симпатична касирка.
– Это вам нужно ехать в Рыбачий, а там может кто-нибудь на лошадях подкинет. От Рыбачьего до Клюевки вёрств семь будет. Туда ничего не едет.
– Боже мій, – вирвалося в Ірини.
– А вы как думали, барышня! Это вам не Москва. Вижу, вы уже экипировались. Оно, знаете, приезжих сразу видно. Выглядите вы, конечно, уморственно, извините. Оно видно, что вам это в непривычку. Но, могу вас уверить, все, кто к нам приезжает, по первах так виглядят. А вы откуда будете?
– С Украины.
– О, благодатный край.
– А вы там были?
– Да, в детстве. До сих пор помню. Мой папа был военный, в Одессе служил. Ах, какое тёплое там море.
– Девушка, прекращайте пустые разговоры и обилечивайте пассажиров. Море вспомнила!
– Видели? Разве ж я могу здесь работать? Разве ж это люди?
– Но-но! Поговори у меня. Схлопочешь.
– Так вам давать до Рыбачьего?
– Да, да, конечно. Два билета.
– Через полчаса будет автобус.
– Как вы тут живёте? – вирвалось в Ірини.
– Вот так и живём, барышня. Обзавелись мужиками, детьми – да так и живём. Привыкли уж. Пока молодая, куда-то ещё стремишься, рвёшься, пытаешься вырваться из этой трясины, а потом втягиваешься, привыкаешь, как пьяница к водке, да так и живёшь.
Подякували балакучій касирці та й пішли чекати свого автобуса.
З Рибачого до Клюєвки йшли пішки. Потім пошкодували, що вибралися в таку дорогу, бо, як кажуть на Україні, не знаючи броду, не лізь у воду. А Ірина з Петром полізли і натерпілися лиха. Зима, мороз, замети, дорога невідома і спитати ні в кого. А тут ще дивись, аби який звір з хащів не вискочив. Валіза, хоч і не важка, та й вона таки щось важить у дорозі. Словом, добралися нарешті до села, а тут вже стали питати. Найперше в якоїсь бабусі, що кудись пробігала, як молода, бо, видно, холод їй дошкуляв.
– Орлова, говорите? Ой, ребятки, да у нас тут чай полсела Орловых. Мария, говорите? Нет, не знаю. Как вы сказали? Муж военный? А-а! Это вам Маруся нужна, хохлушка. Так бы сразу и сказали. У неё ещё сынишка есть, Ванятка. Славный мальчонка. А вон и двор её. Красиво хозяйничает. Домик беленький, не то, что у других. А летом и цветов видимо-невидимо. И откуда она только их берёт? Ну, побежала я, а то совсем продрогла с вами. А вон и Ванятка бежит. Ванятка, Ванятка, к вам гости. Веди скорей в хату, пока не замёрзли. Да щёки им не забудьте растереть.
Серце обірвалося. Ванятка! Їх син!.. Сумнівів бути не могло. То був міцненький хлопчик з рум’янцями від природи чи від морозу. Ірина вже зібралася розплакатися, та Петро її зупинив.
– Перестань. Не розкисай. Ще встигнеш. Чуєш? Тримай себе в руках. Дитину можеш перелякати.
В хаті їх зустріла миловидна жінка з закачаними до ліктів рукавами.
– Доброго дня вам, – привіталися з нею по-нашому, знаючи, що у Львові живуть її батьки.
– Ой, Боже ж мій, – припадала коло них. – Ви ж з України!
– З України. Майже з самого Львова, з Винників.
– Як же ж ви сюди добилися? Тут і влітку пропасти можна, не те, що взимку. Ой, замерзли! Вас певно мої прислали. Як вони там?
– Ні, ми не від них. Ми… Самі від себе. Та про це трошки потім. Дайте спершу трохи обігрітися.
– Я сейчас. Соберу на стол. Чайку поставлю. Водочки, – всё как положено, – затараторила господиня, знову переходячи на російську мову. Не дивно, звикла. Не один рік вже тут прожила.
«І що її змусило жити в такій глушині, серед чужих людей?» – думала Ірина. А Петро тимчасом казав:
– Та ми до горілки не дуже.
– Ні, ні, трошки треба. З дороги. Щоб ніщо лихе не вчепилося. Я й сама не дуже. Хай їй грець, тій горілці! А чоловік мій любить. Вже так її, кляту, любить! Таки добряче п’є. І добрий, і роботящий, а от… Та хоч це добре, що дурійка його не нападає, коли вип’є. Тут всі мужики п’ють. А є такі, що не дай Бог. Жінки в мороз голі з хати тікають. Не приведи, Господи, такого лиха.
Говорила і поралася. Та ненароком ковзнула поглядом по хлопцеві, що сидів на лавці і слухав ту чудну мамину мову з незнайомими.
– А ты, Ванька, чего зенки вылупил и уши развесил? Мойся давай. Посмотри на себе в зеркало, на кого ты похож.
Та хлопчик, видно, був не з лопуцька.
– А тут и смореть нечего. Я похож на вот этого дядю.