– Петрусю, благаю тебе.
– Ти не благай. Нехай він тебе благає. Ти питай у нього конкретно: куди він подів нашу дитину? А то вислуховуєш весь його блуд. Відповідай, блазню, а то розчавлю тебе, як хробака.
– Не хотів я. Бачить Бог, дуже не хотів. Але таки доведеться викликати міліцію.
Петро знову рвонувся до Владислава, але Ірина була напоготові.
– Не встигнеш, гадюко. Тільки спробуй. Ти мені вже набрид. Либонь, задовго на світі живеш.
Ледве вдалося Ірині якось заспокоїти Петра. Владислав витирав спітніле чоло. В коридорі наростав шум обурених людей, що чекали на прийом. Владислав розчинив двері і хрипко сказав:
– Прошу не чекати. Я сьогодні більше не прийматиму.
До нього зусібіч кинулися люди. Хто з заявою, хто зі скаргою, хто з цілими теками документів.
– Сказав: не приймаю. Приходьте завтра з дев’ятої, – гарикнув Владислав і зачинив двері.
Потім знову повернувся до Ірини і Петра, котрі нікуди не поділися, не розвіялися, не зникли, як зникає поганий сон, коли людина прокидається. Вони сиділи і чекали. Чого чекали? На що чекали? На його відповідь: куди він віддав тоді того хлопчика…
«А може їм сказати і нехай відчепляться? Ні, не можна зізнаватися. Вони однак не відчепляться. Той кримінальний тип не відчепиться. О, якби була сама Ірен, тоді б я не журився, а так… Ні, треба боротися, доки змога. Хотів би я тільки знати, які в них докази. Щось вони мусять мати, бо інакше не почувалися б так певно. А зараз я про те дізнаюся».
– Я, шановне панство, з вами тут суджу-раджу… Ви прийшли до мене в кабінет, накинулися на мене зі своїми звинуваченнями, а я виправдовуюся перед вами, як хлопчисько. А власне… Які ви маєте докази, щоб звинувачувати мене? Адже я можу подати на вас в суд за наклеп, панове.
– Бачиш, Ірино? Це ж людина без честі і совісті. А ти ще казала, що він порядний, і шукала у ньому чогось людського. Ткни йому в його свиняче рило наші докази, бо він мене вже дістав. І скажи йому, щоб не пробував їх порвати, бо це лише копії.
Ірина поклала перед Владиславом довідки про народження і про смерть начебто її дитини. З документів виходило, що дитина народилася з вагою три кілограми триста грам, а померла того ж таки дня з вагою чотири кілограми сто грам.
– А ще прошу звернути увагу на групу крові і на резус, – спокійно сказала Ірина.
– А, чорт! Який ляп! Неприпустимий ляп! Так… Мушу визнати: ви мене загнали на слизьке. Тепер я в ваших руках. Я не буду боронитися. Лише на свій захист скажу… Пані Евеліна хотіла, щоб я умертвив хлопчика, але я не посмів того зробити. Я залишив його жити. Він живий.
– Живий, – як відлуння, повторила Ірина, – живий! Ти чуєш, Петрусю? Наш син живий! А я тоді… Ледве зі світу не пішла.
– Кому ти розказуєш? Його судити треба. Ходімо звідси. Я не можу дихати з ним одним повітрям.
– Чекайте. Ради Бога, почекайте. Давайте все це якось… Обміркуємо. Нема таких ситуацій, щоб людина з людиною не могла домовитися. Пройшло стільки літ. Ваш хлопчик живий, але нічого вже не зміниш, не повернеш. Він живе з іншими батьками. Він до них звик. Ви для нього – чужі люди. То чи… То чи вартує зараз все це ворушити?
– Бачиш, яка гнида? Вартує, вартує. Хоча б для того, що ти сів за грати. Але ти не сядеш, відкупишся. Бо вже досить грошей нагріб на людському горі.
– Послухайте, панове. Ви ще молоді. У вас ще будуть діти. Ну сталося так. Кепсько вийшло. Що ж тепер? Життя триває. Я міг би вам щось… Компенсувати.
Ірина не встигла і оком змигнути, як Петро підскочив до Владислава і заліпив йому по писку так, що Владислав аж поточився. Витираючи кров носовичком, він процідив крізь зуби:
– Я не радив би вам, молодий чоловіче, так брутально зі мною поводитися. Не радив би.
І зовсім тихо додав:
– Ти ще про те пошкодуєш.
– Я пошкодую, мерзото, що ти залишився жити.
– Досить вам, – втрутилася Ірина. – Ця суперечка не має кінця. Єдине, що ми хочемо знати: де зараз перебуває наш хлопчик? Кому ви його віддали чи продали?
– Зараз… Я не знаю. Його батько військовий. Родина могла й переїхати.
– Добре. Де вони жили тоді? Куди вони повезли нашого сина? Їхнє прізвище?
– З вас був би непоганий слідчий, пані Ірен.
– Давайте не будемо ні про мене, ні про вас. Скажіть нам – і ми вже підемо.
– Я зараз вже не пам’ятаю. Жінка приїхала до батьків. Тут і почалися пологи. Дитина померла. І я вирішив…
– Він вирішив! Ні, ви чули? Він вирішив!
– Тихенько, Петре. І куди вони мали їхати?
– Можливо, що в Хабаровський край. Але я не впевнений. Стільки років…
– Прізвище?
– Зараз вже не пригадую. Знаю, що це було якесь таке російське прізвище. Може навіть… Орлова. Але напевно сказати не можу.
– Ти бачиш, – знову закипів Петро, – москаля з моєї дитини зробив! Та тільки за те тебе треба…
– Чекай, Петре. Чи зберігаються архіви пологових будинків і де саме?
– Зберігаються. Але де – я не знаю.
– Добре. Петре, ходімо. Більше він нам нічого не скаже.
Вони встали і рушили до дверей.
– Почекайте, – перелякано зупинив їх Владислав. – Ми так і не домовились… Я вам все розповів. Що знав. Чи можу я бути спокійний, що ця інформація нікуди не просочиться?
– Я вам нічого не можу обіцяти, – сказала Ірина.
– А я можу, – різко кинув Петро. – Сиди і тремти, що коли-небудь твої діти і твоя дружина, твої друзі і твої колеги раптом дізнаються, яка ти гнида.
Та й пішли, залишивши Владислава у тяжких роздумах, змішаного, розгубленого і розчавленого.
– От тобі й мадонна! – тихо сказав Владислав. – Сьогодні вона була більше схожа на Ерінію. А шляк би то всьо трафив! А все через ту Евеліну. І навіщо тільки я вплутався в ту справу? А ще мої роззяви! Як можна було давати такі довідки? Але й те правда, що вони нічого не знали. Дали, як є. А я не прослідкував. Отже, винен я сам. А тепер… Міна сповільненої дії. Тьху! От чого не сподівався. Треба Ліні подзвонити. Вони й до неї доберуться, якщо вже тут. А може й не доберуться. А що вона? І так нічого не знає. От клята баба! Яку кашу заварила! В яку історію мене вплутала! А сама сидить собі. А що їй? Не її ж руками. Ет! Не дурний видумав: де чорт не зможе, то бабу пошле. Так… Треба якось себе привести до порядку, бо, як хто зайде, то злякається. Крові, як з кабана. От клятий харцизяка! Аби тільки на тому й окошилося. Та, думаю, зараз їхня мета – знайти дитину. Нехай шукають. Там тих Орлових півРосії, а друга половина – Іванових і Петрових. Ніякої фантазії у людей. Взяти хоча б українців. Яких тільки прізвищ тут не буває: Тягнирядно, Неїжкаша, Гуляйдень, Гуляйтридні і навіть Пересеридніпро.
Аж посміхнувся, згадуючи незвичайні українські прізвища. Наче й забув про все те, що пережив щойно. Але пора було приводити себе до порядку та йти додому. Трохи раніше сьогодні піде, нічого страшного. От тільки як пояснити дружині свій фінгал?
– Та… Якось поясню. Щось придумаю. А може взагалі не йти сьогодні додому? Так не хочеться. На душі так кепсько і брутально, наче по ній походили брудними чобітьми. Так… Подзвоню Евеліні – і ми поїдемо на дачу. Там осінь і безлюддя. А головне – від Евеліни не треба критися з тим, що сталося. А дружині щось придумаю. Скажу, що поїхав на нараду. Куди? Ну, хоча б в Тернопіль. Нарада закінчиться пізно, а ще спільна випивка… Словом, скажу, що переночую в готелі. А завтра відразу на роботу. Так і зроблю.Трохи зніму стрес. Охота напитися.
І кинувся до телефону.

І знову поїзд плуганився, як старий побитий пес, довго і поволі. Петро з Іриною їхали в купе. Поїзд був брудний і смердючий, чорний, закіптюжений. Пасажири пили, чавкали, матюкалися, лаяли владу, Росію і Бога. Двоє чоловіків зчепилися між собою у бійці – і їх довелося розвести у різні вагони. В туалетах було брудно, набльовано, і ніхто не збирався там прибирати. А дорозі тій не було ні кінця, ні краю. До Москви ще сяк-так. А далі – голо, убого, хати обшарпані, чорні, люд бідний, нужденний.
– І що ж це за край такий? – дивувалася Ірина.