Доктор Бачинський дуже змінився. Чи то висока посада його так перемінила, чи роки, чи і те, і друге. Споважнів, розповнів, облисів трохи. Важко було собі його уявити звичайним чи не зовсім звичайним лікарем серед жіночого болю і крику. Затишний кабінет з канапами і м’якими стільцями, великий письмовий стіл з купами паперу і пан Владислав, поважний, впевнений в собі. Ірина з Петром дочекалися своєї черги і увійшли. Пан Владислав окинув їх байдужим поглядом та й відвів очі, заклопотано занурився в папери. Але мабуть-таки щось вловив і запам’ятав його погляд, бо пан Бачинський глянув ще раз. А потім встав назустріч прибульцям.
– Ах, Ірен! Вітаю вас! Дуже радий бачити. А ваша мати, либонь, казала, що ви…
– Пані Евеліна правильно казала. Я зараз живу не у Львові. До Львова приїхала у справах. Знайомтеся, це мій чоловік Петро. Не законний, але коханий.
– Так, так. Я дещо чув про вашу істрію.
– Пані Евеліна розказувала?
Владислав зачервонівся.
– Ну чому ж?.. Винники не така вже й велика столиця. Та й Львів також. Тут всі про всіх все знають. А що вас привело до мене? Якщо зможу, радий буду прислужитися.
– Та от… Я, власне, хотіла довідатися про те, чого не знають всі. А може й не знає ніхто…
Тут Владислава щось вразило. Може те, що Петро й досі не зронив жодного слова, а може Ірина, її палючий погляд, її схвильоване лице. А посмішка? Куди поділася її чарівна посмішка? Ні, це вже не була мадонна. Це була скорше…
«Господи! На кого ж вона схожа? – думав Владислав і довго нічого не міг придумати. – На кого? А-а! На месницю! На богиню помсти. Мати Божа! Чому ж я її боюся? Так, так, боюся. Вона щось знає. Вона прийшла мені помститися. Саме тепер, коли у мене все пішло на лад, коли я нарешті маю все, про що мріяв! Господи, відведи і пронеси! На Храм Божий пожертву дам, тільки…»
Він мовчав, лише думав, думав. Ірина теж мовчала. А потім підійшла до нього майже впритул і прошептала, тихо і голосно водночас:
– Куди ви поділи мою дитину, доктор Бачинський?
– Дитину? Яку дитину? Ірен! Ваша дитина померла. Я добре пам’ятаю, в силу деяких обставин… Це був хлопчик. Він… Я добре пам’ятаю, ви тоді ще захворіли. Може ви ще й зараз… Не зовсім здорова, то… Це зрозуміло. Така трагедія…
І тут нарешті обізвався Петро.
– У вас нічого не вийде, докторе. Вам не вдасться видати Ірину за божевільну, бо тут є ще я, батько того хлопчика. Він не помер, і ви це добре знаєте. Ви продали його. За скільки – це вже не так важливо. Ми тільки хочемо знати, кому ви його продали і де зараз живе наш син.
– Це шантаж. Приходять всякі кримінальні елементи і…
Тут Петро вхопив Владислава за барки.
– Ах, ти, гнида! Я тобі зараз покажу…
Ірина кинулася до Петра і вхопила його за руки.
– Петрику, благаю тебе, не займай його. Не треба. Нехай розкаже.
Петро облишив Владислава і тепер відсапувався, витираючи спітніле чоло. Владислав стояв білий, як стіна, руки йому тремтіли. В першу мить він хотів закричати, покликати на допомогу. Але свідомість спрацювала блискавично: тоді всі неодмінно знатимуть, а так… Може ще якось можна буде владнати. Тільки як? Того собі Владислав не уявляв.
Якби Ірина була сама… Це було б дуже просто. Він відправив би її у божевільню і – з кінцями. Там би її ніхто не знайшов. Та й не шукав би. Так, це був би злочин. І Владислав пішов би на цей злочин заради своєї дружини, своїх дітей, кар’єри, свого чесного імені врешті-решт. Але ж той тип… Він же його уб’є. В тому Владислав не сумнівався. А що йому? Ну ще раз сяде. То й що? І звідки вони взялися на його голову? Що їх навело? Ні, все це не просто так, тут мусило щось бути. Тільки що? Пауза неприпустимо затягнулася. Треба було брати себе в руки. Важко, але треба. Владислав нарешті заговорив. Намагався бути спокійний. Спробував навіть посміхнутися, але це була якась жалюгідна гримаса.
– Сідайте, панове. Не будемо гарячкувати. Поговоримо, як розумні інтелігентні люди. Ваш прихід був для мене повною несподіванкою. Чесно признаюся, я навіть розгубився. Це ж скільки років минуло. В моїй практиці було стільки всякого, що…
– Невже так багато проданих дітей? – не втримався Петро. – Тоді у вашому пологовому будинку висока дитяча смертність.
– Ну чому ж?.. Навпаки. Це один з кращих пологових будинків.
– І лікарі у вас найкращі. Правда?
– Так, з кадрами у нас проблем не було. Але давайте ближче до теми, котра вас цікавить. Я б ніколи на таке не пішов, не зважився б. Але… Зізнаюся чесно… Ваша мати, Ірен, яку, як я пам’ятаю, ви чомусь вперто називаєте пані Евеліна… Ну, не будемо заглиблюватися. В кожній сім’ї свої традиції, свої ситуації… Так-от… Пані Евеліна тоді дуже мене просила. Я просто не міг їй відмовити.
– Звісно, як можна відмовити своїй коханці? – не втрималася Ірина від репліки.
– Ну навіщо переходити на інтимні стосунки?
– Бо ті стосунки зіграли тут свою роль.
– Ірен, ви ще надто молода, щоб осуджувати свою матір.
– Я розумію, що вам це неприємно. Я не осуджую пані Евеліну за те, перепрошую, що вона з вами спала, це ваша справа. І її також. Я осуджую її і вас за те, що ви позбавили мене моєї дитини. Це гріх перед Богом і злочин перед людьми. І я прийшла сьогодні у вас спитати: де мій син?
– Не гарячкуйте, Ірен. Подивіться на все тверезо. Йшлося…
– Тверезо? У вас теж є діти. Цікава я знати, чи тверезо ви дивилися б, якби з котроюсь вашою дитиною що-небудь кепське сталося.
– Це що? Погроза?
– Ні, хай Бог боронить. Ми не бандити. Але ви вчинили злочин і маєте за нього відповідати. Зараз поки що лише перед нами.
– Ну… Я визнаю, що припустився деякого відхилення від закону. Але мене до якоїсь міри виправдовує те, що ви, Ірен, тоді були ще така молода.
– Але ви знали, що я хотіла тієї дитини. Ви не могли того не знати.
– Так, я щось таке ніби пригадую. Але там йшлося либонь про ваше заміжжя. Пані Евеліна запевняла мене, що має для вас вигідну партію.
– Це абсолютно не має ніякого значення. Це не давало вам ніякого права збиткуватися наді мною і над моєю дитиною. Це не давало вам зрештою права порушувати закон.
– Так… От як воно буває. Зробиш здавалося б добру справу – пожалієш молоду дівчину, захистивши її перед суспільством, а потім виходить, що ти ще й злочинець.
Тут Петро знову зірвався.
– Не блазнюй, мерзотнику! Що ти, Ірино, вислуховуєш його хитре плетиво? Дивися, ще й добрим себе виставляє! Це ж треба! Дівчину, бачте, пожалів! А вона тебе просила, щоб ти її жалів?
– А ви, молодий чоловіче, взагалі тут ні до чого. Хто ви такий? Я вас не знаю. У нас розмова може йтися тільки з пані Ірен, у якої, між іншим, є законний чоловік.
Петро знову хотів схопити Владислава за барки, але між ними стала Ірина.