В дорогу збиралися ретельно. Познімали копії з тих лікарнянських документів. Не діти ж вони. Не будуть же вони і справді давати в руки тому пройдисвітові оригінали.
Петрові на роботі ніяк не хотіли давати відпустку: скільки ж можна! Просив, доводив. І відпустку таки надали. За власний рахунок.
Вирушили до Львова удвох.
– І не думав, – сумно казав Петро, – що доля закине мене ще колись у моє рідне місто. Все ніяк не зважувався їхати. Навіть для того, щоб побачити тебе. Стільки спогадів відразу нахлинуло. І веселих, і сумних.
– Львів не винен, Петрусю, у наших бідах. І Винники не винні. То все люди.
– Так. То все люди. Добре, що ми тепер удвох.
Під’їжджаючи до Львова, обоє хвилювалися, кожен по-своєму. У Петра – спогади, солодкі і гіркі, у Ірини ж все свіже, щойно пережите, по-живому. Ще не забула, як майже тікала з міста, і з полегкістю зітхнула аж тоді, коли поїзд рушив. Це ж було зовсім недавно, а здається, що пройшла ціла вічність.
– Боже мій! Невже все це було зі мною? Як же я все це пережила? І ще не все. Я ще не знаю, що там мені приготувало моє рідне місто. Куди ж іти найперше? Хотілося негайно шукати його, щоб відразу про все довідатися. Але Петро вирішив не гарячкувати.
– Повір, Ірусю, мені теж хочеться скорше про все довідатися. Але занадто поспішати не будемо. Найперше, що ми зробимо, то це поселимося в готелі.
– У різні номери.
– Чому у різні? Ах, ти чорт! Я й забув. Але однак треба. Не підеш же ти до батьків. Хоча твій батько міг би нам допомогти.
– Краще не треба. Допомагав вже. Вік не забуду. Обійдемося вже якось без нього.
В готелі проблем не було. Щось там комусь кинули – і номер оформили на Петра.
– А тепер можна і до справ. Все по-білому.
У пологовому будинку доктор Бачинський більше не працював. Всезнаючий швейцар за купюру і під секретом сказав, що Владислав Бачинський тепер важна персона. Він займає дуже солідну посаду в облздороввідділі. Живе тепер у Львові, але нової адреси доктора Бачинського швейцар не знав.
– І що робити? – стурбовано спитала Ірина.
– Треба думати. Найперше маємо вирішити, де ми хочемо з ним говорити: на роботі чи вдома.
– Ні, все-таки вдома. Нехай і його жінка знає, що він за фрукт.
– Воно, звичайно, так. Але все-таки вдома якось… Вторгаємося в квартиру і починаємо його у чомусь звинувачувати. Якось воно…
– От у тому й наша біда. Нам все якось не хочеться когось скривдити, образити. Навіть нашого ворога. Ми до нього ніжно так: воріженьки! А він тобі – ніж у спину. Ментальність наша.
– З власної хати він може нас і за двері виставити. А з кабінету – ні, не сміє.
– Добре. Нехай так. Вирішили. Але це вже буде завтра. А зараз… Давай на сьогодні забудемо, чого ми сюди приїхали, і зробимо собі екскурсію в минуле. Зрештою, в наших бідах не винен ні Львів, ні Високий Замок, ні Стрийський парк, ні львівська золота осінь. То як?
– Приймається.
– Тоді пішли?
– Ні, ні. Спершу вип’ємо кави і щось перекусимо.
– А може посидимо в якісь кав’ярні?
– Ні, не хочеться. Кав’ярні вже тепер не ті, що були колись. Там занадто людно. Хочеться тиші і спокою. Тиші такої, що було чути, як опадає листя.
– Ну, у Львові важко на таке розраховувати.
– Чому? А Стрийський парк?
– Так. В Стрийському парку зараз осінь – повноправна володарка.
І нахлинули спогади, добрі, теплі, як та золота осінь.