«Які добрі в нас люди, – думала Ірина. – Тільки мене чомусь доля жбурнула поміж злих людей. Аби ж то дав Бог мені з того вирватися».
Поїзд плуганився, як старий забрьоханий пес. Здавалося, що тій дорозі не буде ні кінця, ні краю. Ірина дивилася у вікно, хотіла вже побачити признаки великого міста. Були міста і містечка, але то все було не те. Нарешті поміж пасажирами пройшов якийсь трем. Всі заворушилися, захвилювалися. Незабаром вже буде Донецьк.
Поїзд під’їжджав. Ірина вдивлялася в зустрічаючих. І раптом вона побачила його. Це був він, її Петро! Вона впізнала його. Стояв на пероні з букетом квітів. Хотіла гукнути, та стримала себе: він однак її не почує. А тут, як на зло, перед нею пасажири з важезними валізами, з візочками, з дітьми. Господи! І де їх стільки набралося? Нарешті! Зіскочила на перон. І тут пролунало на весь вокзал, переможно і нестримно:
– Іра! Іруся!
Це був вистражданий крик болю і радості, крик від любові і повноти почуттів. Ірина плакала і посміхалася водночас, була щаслива, і їй здавалося, що всі її біди і негаразди щезли кудись, а може їх і зовсім не було. Було тільки велике чекання і велика любов. І ось нарешті! Петро підняв її на руки і так закружляв з нею по перону. А десь там з боку без догляду валялася Іринина валіза. Пасажири виходили і, дивлячись на них, посміхалися, наче і вони ставали щасливіші від чиєїсь любові.
– Чекай, Петрусю, – нарешті припам’ятала Петра Ірина. – Чекай, любий, люди дивляться.
– Нехай дивляться. Нехай заздрять мені, бо я й сам собі заздрю.
– Чекай, візьми валізу.
– А-а, валізу. Добре. Йдемо до машини.
– Твоя?
– Так. Старенька. Але нічого, ще бігає. Не питаю нічого. Все розкажеш вдома. Від початку і до кінця. Добре, що ти є. Господи, як же добре, що ти є.

Розмова точилася не ніч і не день. Ірина розказувала, плакала, знову розповідала. Виливала всю душу свою, все безсилля, все, що пережила за всі ті роки. Петро слухав, часом від люті скреготав зубами, а часом не витримував і казав:
– Боже мій! Ірусю, як ти все це витримала? Та тобі на волі ще гірше було, ніж мені за гратами. Ну, все, все. Минулося. Тепер ми разом. І нема на світі ніяких бід. І нема на світі такої сили, щоб нас розлучила. Є тільки ми. І ми разом. І ніхто на світі не завадить нам бути щасливими. Ніхто. Бог того не допустить. Своє щастя ми вибороли.
Взяв на тиждень відпустку за свій рахунок. В заяві так і писалося: «За сімейними обставинами».
І вони були удвох. Нікого не кликав, ніхто їм більше не був потрібний. Принаймні поки що. Ірина метушилася по хаті, як вив’юрка. Почувала себе господинею. Мила, витирала, щось пекла, варила, – і від того мала величезне задоволення. А Петро то дивився на неї і посміхався, то кидався їй щось допомагати, сам не знаючи, що і як має робити, аби їй тільки легше було, аби тільки доторкнутися до її руки.
– Сядь вже, Ірусю. Посидь біля мене. Досить вже тобі клопотатися.
І обнімав, і цілував її, а вона зацвітала, як вперше, і тягнулася до нього всім своїм єством.
Аж якось, перебираючи і розкладаючи Іринині речі, Петро натрапив на маленьку папку, перев’язану чорною стрічкою.
– Що це, Ірусю?
– Це… Документи… Про нашого сина. Про його народження і про… Смерть.
– Можна подивитися?
– Можна, Петрусю. Тут таємниць немає. Це наш спільний біль.
Та й пішла на кухню, крадькома витираючи сльози. Петро довго гортав, читав і перечитував те, що було в тій папці, хоч гортати там було нічого, бо документів було не так вже й багато – всього кілька довідок. Але щось його тут збентежило. Покликав Ірину.
– Ірусю, а йди-но сюди. Ти казала, що тут нема таємниць. А мені так здається, що є. Ти коли-небудь заглядала в цю папку?
– Ні. Як тоді перев’язала, то й досі. А що ти там знайшов?
– А от… По-моєму, дуже цікаво. Група крові у народженого… Друга резус плюс. Як і в мене. А в померлого… Перша група, резус від’ємний. Що це мало б означати?
– Боже мій! Не знаю. Я ніколи до цієї папки не заглядала. Не могла. Що ж це може означати?
– А те, моя хороша, що наш син живий. Тобі підмінили дитину. Нашого хлопчика комусь віддали. А скорше – продали. Ти ж чула про галас довкола торгівлі дітьми? От… Ще один факт.
Та й замовк. Ірина була біла, як крейда. Здавалося, вона зараз впаде.
– Ірусю!
Підхопив її, посадив біля себе на канапу і міцно пригорнув.
– Тримайся, моя рідна. Ти пережила страшніше.
– Живий! Живий! Наш син живий, – шептала пошерхлими губами.
– Так це ж добре, що живий, Ірусю. Це ж добре. Знати б тільки, де він.
Ірина поступово приходила до тями.
– Добре, добре, що живий. А я вже оплакала його, бідолашного. І на могилку ходила.
– Ти оплакала чужу дитину. Нехай з Богом спочиває те ангелятко. А наш, Слава Богу, живий. Тільки б знати, де він.
– Це ми будемо знати. Тільки доведеться їхати до Львова.
– Ірусю, це ж коли було. Скільки це нашому синові?
– Я народила його у вісімнадцять. А зараз мені вже двадцять сім.
– Дев’ять років.
– Минуло п’ятого квітня. Боже мій! А який же був цей лікар! Тихий, лагідний, так мене жалів… Мадонною називав. Шкодував, що не вміє малювати.
– Так ти його знаєш?
– Ще б не знала! Мамин любас. Здається, потім женився.
– Стривай, стривай, я щось таке пригадую. Це ще той? З тих часів?
– Той самий. Давній роман. Він у мене приймав. Так би мовити, по знайомству.
– З маминих рук. От вона тобі і удружила. Разом зі своїм любасом. Це була змова, бідна моя Ірусю. Ще одне злочинство, вчинене над тобою.
– Я негайно мушу їхати до Львова, – рішуче заявила Ірина. – Негайно. І ніщо мене не зупинить.
– Я саму тебе не відпущу. Поїдемо удвох. Але мусимо почекати. Мені треба вже виходити на роботу.
– Але ж, Петрусю, я не можу чекати. Я хочу знати все про нашого хлопчика.
– Ти не можеш їхати одна. Ти ж розумієш, що це злочинці? Підступні злочинці. Коли той лікар зрозуміє, що йдеться про кримінальну відповідальність, то він і тобі може якесь лихо заподіяти. А йому що?
– Не лякай мене так, Петрусю.
– Я не лякаю, але ти мусиш знати, як це небезпечно. А що такому? Він і тобі може що-небудь вколоти. А що? Хто потім щось докаже? О, то не люди, то пройдисвіти, Іринко. Таких остерігатися треба.
– Ні, я не думаю, що все аж так страшно.
– Не думаєш! А хіба ти могла подумати, що нашу дитину отак просто собі віддали чи продали? І скорше за все, що таки продали.
– Але ж це жахливо. Таких людей судити треба.
– Треба, Ірусю. Тільки ніхто їх не судитиме. Відкупляться. Крук крукові око не виклює.