На вокзалі все їй вдалося. Квитки до Донецька були. Поїзд о десятій вечора. Часу ще достатньо, аж забагато.
Повернулася додому і сіла за стіл. Треба було щось написати, щоб не шукали її через міліцію. Найперше – батькам.
«Любий тату, і ви, пані Евеліно!
Після всього, що сталося, матір’ю вас назвати не можу. Думаю, ви це переживете спокійно.
Хочу вам повідомити, що я зникаю: з міста, з вашого життя, з вашого брудного світу. Не треба плакати, пані Евеліно. І мліти також не треба. Я не повісилася, не отруїлася і не втопилася. Я жива-живісінька, живіша, ніж будь-коли. Я просто їду звідси, щоб ніколи сюди не повернутися. Шукати мене не треба – даремна справа. Знайти можна, а повернути – ні. За цей свій відтинок життя я відпокутувала всі свої гріхи, так що думаю: Бог мені простить. А вам, пані Евеліно, ще багато чого треба спокутувати і на цьому, і на тамтому світі. Якщо Бог захоче, нехай вам простить ваші гріхи, на те його воля. А я – ніколи.
Любий тату, як ви могли, такий розумний, підпасти під черевик тієї паскудної жінки? Ви ж все це розумієте, ви здатний на все подивитися тверезо. І ще: навіщо ви так багато працюєте? Щоб та пані придбала собі ще одну шмату, а потім глумилася з вас зі своїм коханцем? Це ж безглуздо. Побережіть себе і своє здоров’я.
Отепер все. Думаю, ніхто за мною особливо сумувати не буде. Хіба що садівник дядько Федір. Прощайте.
Вже не ваша – Ірина».

На конверті написала адресу.
– Так. З тим все. Тепер…
Задумалася і довго сиділа, підперши голову рукою. Потім похопилася.
– Так можна і до вечора просидіти. Ні, з тим треба закруглятися.
І схилилася над аркушем.
«Всеволоде!
Не впевнена, що ти знаєш мій почерк. Любовних записок я тобі не писала, але ні від чого зарікатися не можна. Пишу для того, аби ти не шукав мене і не думав казна-чого. Цього разу спектаклю не буде, а глядачам буде дозволено заглянути за лаштунки. Кажи їм про мене все, що хочеш. Це твоє право. Я зникаю з твого життя. Більше не можу грати роль щасливої дружини. Не бійся, я не збираюся покінчити життя самогубством. Я просто їду зі Львова. Назавжди. Люблю це місто. Жаль мені з ним розлучатися, хоч тут я зазнала стільки горя і приниження. Вибачення в тебе не прошу, бо не маю за що. Ти володів мною не по праву. Я тобі не належала. Не шукай мене, не треба. Краще пошукай собі іншу дружину, котра б гідно оцінила твоє становище в суспільстві. Визнаю, що була невдячною дружиною, але в тому не бачу своєї вини. А ти мусиш визнати, що я була доброю акторкою і ніколи не зганьбила тебе перед твоїм оточенням. Я ніколи тебе не зрадила, навіть подумки, навіть із помсти – це також мусиш визнати. На розлучення подам негайно, як тільки буду на місці. Так що кандидатку в дружини можеш шукати вже. Розумію, що ставлю тебе в незручне становище, але тут вже нічого не зробиш. Їду назустріч своїй долі, щоб бути щасливою хоч день, хоч годину, хоч мить. Прощай.
Ірина. Та, що ніколи твоєю не була».

З тими двома листами пішла на пошту, купивши для молодої поштарки коробку цукерок. Дівчина саме забирала листи, аби розносити їх за адресами. Відвела її в бік і тихо сказала:
– Ті два листи мусиш передати в руки, але не раніше, як о десятій вечора. Тільки не завтра, а сьогодні. Зрозуміла?
– Зрозуміла. В руки, сьогодні, о десятій.
– Зможеш?
– Зможу.
– Тоді дякую. А цукерки за той лист, що ти мені тоді принесла.
– Ой, що ви! Це ж моя робота.
– Ну, значить, за твою роботу. Я ще мушу дати телеграму.
Телеграма була дуже коротенька.
«Зустрічай. Приїзджаю. Число… Поїзд… Вагон… Іра».
«Чи зустріне? Зустріне. А раптом у відрядженні? Все може бути. А як він мене впізнає? І я його?..»
Всі ці думки роїлися в Ірининій голові. Серце калатало, ледве з грудей не вискакувало. Їй все здавалося, що зараз її наздоженуть, знімуть з поїзда. Заспокоїлася тільки тоді, як поїзд рушив. Дивилася у вікно і подумки казала:
– Прощай, Львове. Я за тобою сумуватиму. Але мушу їхати. Не ображайся. Бо тут мені життя не буде.
Вона була не така, як всі пасажири, і тим привертала до себе увагу. Хоча б тим, що у неї не було з собою ніякого харчу. Вона про те якось не подумала і не подбала. Купувала все, що носили в поїзді. Бабуся щиро пригощала її пиріжками, молода жінка пропонувала їй печену курку і все бідкалася, що вона її нізащо не з’їсть.