Ще коли жили батьки, Евеліна закінчила студіювати мову і літературу у Львівському університеті. Добре знала німецьку, французьку і латину. Мріяла про Париж, але на тому й стала: батьки її зовсім збідніли і вирішили, що для панни і того досить. Головне – вийти заміж – і вся наука. От вона й вийшла заміж. І що? Працює, як і працювала, вчителькою, хоча була певна, що вроджена для чогось кращого, вищого. Вчителька! Жах! Заробляти на шматок хліба! Вчити тупих, дурних дітей, яким не прищеплено найнеобхіднішого: як себе пристойно поводити. А що зробиш, коли її чоловік не може заробити стільки, щоб Евеліна сиділа вдома і займалася своєю донькою. Хоча це теж нудно і невесело, але все-таки не туманіти над дитячими зошитами. Чому нудно? А яка втіха клопотатися з маленькою дитиною, як нянька? Ні, Евеліна любить свою Ірен, але, вибачте, прати пелюшки… Для того є прислуга. А коли вона, така гарна і прибрана, йде з маленькою дитиною, то їй здається, що всі молоді гарні жінки єхидно дивляться на неї і думають собі:
«Що? Присадив чоловік? Ну, сиди собі. Тепер довго сидітимеш. А ми тимчасом… О, ми тимчасом багато встигнемо».
А ще Евеліні здавалося, що всі гарні чоловіки, котрі йшли їй назустріч, дивилися на неї із співчуттям:
«Така молода і гарна, а вже з дитиною».
Їй здавалося, що жінка з дитиною дуже багато втрачає. Це жертва. Звичайно, приємно похизуватися перед гостями: мовляв, дивіться, яка в мене гарна донечка. А вони наперебій:
– Ах, яка красуня! Вся в маму!
Звичайно ж, в маму, а не в тата. Бо якби в тата, то це було б жахливо. В ньому ж ніякої шляхетності. Ах, Боже мій! Яка ж вона була наївна! Вийти за такого вайлуватого хлопа. Ну і що з того, що він адвокат? Однак хлоп, неотеса. Евеліна потрохи вже й сама вірила, що у неї було море женихів, а от вона… І їй ставало жаль себе, таку молоду і таку наївну. Хоча вона була не така вже й молода і не така вже й наївна. Та хто про те знав? І хто про те й задумувався б?
Школа. Дитячі зошити. Інші вчителі якось з тим миряться. Декому навіть подобається професія вчителя. Але Евеліна їм не вірить. Невже таке може подобатися? Вигадки! А вона не вигадує. Вона відверто каже, що терпіти не може тих тупих дітей, ненавидить вчительське ремесло. Вона так і сказала: «ремесло». Всі страшенно обурилися: як можна? Ах! Діти – це ж так прекрасно! Серед них є такі розумні, може навіть геніальні. Такого Евеліна щось не помічала. Серед її учнів геніїв явно не було. Директор школи завжди казав:
– Погані учні бувать у поганого вчителя.
Можливо, цілком можливо, що з Евеліни була кепська вчителька, але це її не дуже турбувало. Вона не скривала відразу до вчительської праці. Нарешті нарікання її колег набридли директору, і якось він їй сказав:
– Ви, пані Евеліно, не мусите працювати вчителькою, якщо вчительська праця вам така осоружна.
– Але ж я мушу десь працювати і щось заробляти.
– Ну… Пошукайте собі іншу роботу.
– Що б ви мені порадили?
Розмовляла з директором гостро, бо і його ні в що не ставила. Почувала себе зверхньо, незважаючи на те, що він був директор школи.
– Ну… Може вам було б краще в якійсь канцелярії. У вас гарний почерк.
– То що ви мені накажете? Бути писаркою?
– Я нічого вам не можу наказувати. Будьте собі, ким хочете. Але вчительська праця не для вас, бо дітей треба любити, а ви їх не любите.
– А чому я їх мушу любити? Нехай їх люблять ті, кому вони належать. А я їх маю вчити. І я їх вчу. Я сумлінно виконую свої обов’язки і думаю, що у вас до мене претензій бути не може.
– Так, я визнаю, що ви розумна і з гарними задатками, але ваша вчителька праця не приносить радості ні вам, ні дітям, ні колегам по роботі.
– То, по-вашому, я ще б мала про всіх колег думати?
– Аякже! Ви працюєте в колективі.

Зі вчительської роботи Евеліна таки пішла. І зовсім не тому, що вона злякалася того неотесаного бовдура, директора школи, який і костюма пристойного не мав, а може й не бачив ніколи. Ні, просто їй все це врешті-решт так набридло, що вона таки мусила піти.
І не шкодувала. Це було не її. А що було її – вона так і не визначила.
Спершу вдавала, що шукає для себе роботу, але не знаходить, бо й сама не знає, яку роботу вона хоче і чи взагалі вона щось хоче робити. А потім той пошук роботи так надовго затягнувся, що вона вже й вдавати перестала, що шукає ту роботу, бо розмовляти про те зі своїми знайомими ставало незручно. Сиділа вдома – і це було як на неї не так вже й зле. Чоловік, правда, поглядав на неї скоса, але з тим Евеліна давала собі раду. Її це мало хвилювало. Якось він сказав:
– Я так бачу, що моя Еве і не думає шукати собі роботу.
– Ах, знову та робота! Наче більше і говорити нема про що.
– Але ж це дуже важливо.
– Що я можу зробити, коли нічого такого не трапляється?
– По-моєму, останнім часом моя Еве нічого й не шукає.
– Ах, Ян! Це так нудно!
– Що нудно, моя кохана? Шукати роботу чи працювати?
– Ах!.. І те, і друге.
– Але ж, люба моя! Ти знала ще до заміжжя, що я не магнат. Я сам не зможу утримувати і сім’ю, і прислугу. Ми мусимо працювати обоє.
– Ах, Ян! Це так принизливо – заробляти на шматок хліба.
– А що зробиш? Ні мої, ні твої батьки нам багатого спадку не зоставили, то мусимо працювати. Бо інакше де візьметься той шматок хліба? А у нас тепер ще й наша донечка.
– Ах, Ян! Ну чому тобі так мало платять на твоїй роботі?
– Нічого не зробиш, моя квітко. Так платять.
– А ти не міг би знайти собі кращу роботу, щоб більше платили?
– Ні, моє щастя. Моя робота так оплачується. Може колись… А зараз… Я хотів… У нас на роботі звільнилося місце секретарки. То може б ти…
– Секретарки? І ти хотів би, щоб твоя дружина була секретаркою?
– А що ж тут такого? Не бачу в тому нічого поганого. Робота чиста, ти була б у всіх перед очима. Та й ми були б разом. Я міг би час від часу забігти, щоб подивитися на мою кохану дружину.
– Ах, Ян! Це просто смішно! Сам подумай: як би я могла сказати своїм знайомим паням, що працюю секретаркою?
– А що ж тут такого? І чому моя Еве мусить комусь щось казати? Це ж наша родинна справа.