– О, Іринцю! Де ж ти так довго була? Зовсім ти за нас забула. А я тебе на руках носив, іграшки всякі тобі з дерева вирізував.
Ірина вперше за весь вечір посміхнулася.
– А от і не забула, – засміялася і видобула з своєї торби цілий блок дорогих цигарок. Знала слабкість дядька Федора. Грошей не візьме – гордий старий, горілки не п’є, а от від цигарок ніколи не відмовлявся. Курив. А ще більше любив похизуватися перед своїми приятелями дорогими цигарками: от, мовляв, які я курю. Сам ніколи таких не купував, але, коли йому дарували, не відмовлявся.
– О, дякую, дякую. Тепер бачу, що не забула діда.
– А мама є?
Дядько Федір трохи зам’явся.
– Ні, ще нема. Пішла кудись. Прибрана така. Я б сказав, як на свято чи на який баль. То, звісно, панська справа, куди і наскільки іти, але вже б пора їй і повернутися. А ти чого так пізно і сама? Чи не трапилося чого?
– Ні, не трапилося нічого. Просто мені конче потрібна мати, а її нема.
– То може десь надійде. Нехай Іринка поки що зайде до татка. Так годиться, доньцю. Ти його вже давно не бачила. Дуже подався. Та ти побачиш. Він, як завжди, працює. Он у нього в кабінеті світиться. Певно, ще й не вечеряв – пані Евеліну чекає. А вона щось не дуже квапиться. Ой, біда!
– То я зайду до тата, – тихо сказала Ірина та й пішла по сходах.
Увійшла до батька в кабінет. Тут все, як і раніше. Нічого не змінилося. Батько навіть голови від паперів не підняв. Певно, думав, що це дружина. В Ірини защеміло в грудях.
«Як же він постарів! Все життя працює. І навіщо йому так багато працювати? А що, коли у нього забрати його роботу? Що він ще має у своєму житті? Нічого. Нічогісінько!»
– Добрий вечір, тату.
– О, Іринко!
Батько підвівся з-за стола.
– А я так запрацювався, що й не побачив.
– Пора б вже трохи менше працювати, тату. Не останній кусок хліба доїдаєте. Треба себе трохи поберегти. Бо потім де взяти того здоров’я, котрого нема?
– Та воно так. Але ж ти знаєш свою матір. Їй завжди потрібні гроші. Все їй мало та й мало.
– Та ж певно, що мало. На одну поштарку скільки треба було викласти. За кожен мій лист, що Петро мені присилав, поштарці по десять карбованців платила, аби та мені не передавала. А листів багато було.
– Іринко, що ти вигадуєш? Не могла мати такого робити. Це ж низько і підло.
– А от і могла, тату. Могла. Я щойно від поштарки. Прижучила її – то вона й призналася. Підло! А тягатися з тим лікарем при живому чоловікові – хіба ж це не підло? Та й хіба один підлий вчинок на рахунку пані Евеліни? І вас, мій добрий тату, вона залучила до своєї спілки.
– Донько, перестань. Ти не можеш осуджувати свою матір.
– Ще й як можу. Але я хотіла б, щоб мій тато вже її нарешті осудив.
Саме в цю хвилю до кабінету увійшла пані Евеліна, прибрана, захекана і розпашіла.
– Пробач, любий. Ти вже, мабуть, зачекався з вечерею. Ми трохи засиділися у пані… О, Ірен! А я й не бачу.
Хотіла доньку поцілувати, але та зупинила її помахом руки. Війнуло дорогими парфумами. Либонь, французькими. Коротка пауза трохи затягнулася. Всім було якось ніяково.
По хвилі пані Евеліна сказала:
– Я зараз переодягнуся та й підемо вечеряти.
– Ні, почекайте, пані Евеліно, – заступила їй дорогу Ірина. – Я хотіла б найперше знати, де мої листи?
– Які листи, Ірен? Ти про що? – спаленіла пані Евеліна.
– Ті, що присилав мені Петро. Ті, за котрі ви так щедро розплачувалися з поштаркою Марусею.
Евеліна намагалася себе опанувати.
– Чекай, донько. Чому тебе мають цікавити листи від якого здрайці, від грабіжника? Ти заміжня жінка, маєш доброго чоловіка. Які ще листи тебе мають клопотати?
– Найперше те, що грабіжником Петра зробили ви. Ви добре знаєте, що він нічого не грабував. А друге те, що ті листи писалися мені. Це моє право: читати їх чи ні. Я вже давно доросла. Ваше право на мене давно вже скінчилося.
– Ірен, як ти можеш?
– Тільки не треба закочувати очі під лоба. Не треба. Де листи? Я хочу їх бачити.
– Я їх… Спалила. Довго тримала, а потім спалила.
– Бачите, тату? А ви не вірили, що шляхетна пані Евеліна здатна на такий підлий вчинок. Ось вона, шляхетність! А ви, добрий мій тату, все життя шукаєте порядності там, де її нема.
– Ірен, перестань. Ти маєш чоловіка. Навіщо тобі?..
– Я не маю чоловіка. Це ви маєте любого зятя. Ви знівечили моє життя і продовжуєте нівечити його й далі.
– Я? Знівечила? Таку партію тобі владнала, таке заміжжя!
– Я ненавиджу вашого затя. Я і вас ненавиджу через те заміжжя.
Тут не витримав батько, що звик вже коритися своїй дружині і заради спокою в домі боявся сказати їй якесь прикре слово навіть тоді, коли вона того вартувала.
– Вгамуйся вже, дочко. Не забувай, що це твоя мати.
– Ні, це не моя мати. Вона сама себе позбавила материнських прав. Стільки зла мені зробити не міг би і мій найлютіший ворог. Мого Петра запроторили за грати ви обоє. Думали, я не знаю? Все я знаю. І ви, тату, святий та божий, чесний та чистий, теж доклали руку до цієї брудної справи. Дитину мою, мого сина…
Та й розплакалася. Пані Евеліна вже давно лежала на канапі. Здається, та канапа для того й стояла в кабінеті Івана Бусленка. Та Ірина знала, що мати все чує. Вже дуже обережно вона лягала, щоб не зім’яти свою розкішну сукню. Батько підійшов і поклав дочці на плече свою руку.
– Вгамуйся, Ірино. Що з тобою сьогодні? Ти так давно не була вдома. Прийшла нарешті. Невже тільки для того, щоб посваритися?
– Так, тільки для того. Бо дому в мене вже давно нема.
– Це ж збожеволіти можна!
– Я ж не збожеволіла. Хоча так було б легше. А жити і носити все це в собі хіба ж легко? Ті листи, котрих я так чекала, – то була вже остання крапля. Зробіть, тату, одну послугу. Дозвольте мені сьогодні переночувати на вашій канапі. І подзвоніть Всеволоду, що я тут. Вже пізно, і я люта, як звір. Як піду додому, то й там нароблю гвалту. День у мене сьогодні такий. Заберіть оту пані і подзвоніть її зятю.
– Добре, я скажу, щоб тобі тут постелили.
– Навіщо казати? Хіба я сама не здатна постелити собі канапу?
– Ну, то стели. Бо я не знаю, де у нас що.
І підійшов до Евеліни.

Наступного дня Ірина встала раненько. Батьки ще спали.
«От і добре, – подумала, – не треба буде прощатися і щось там казати».
Пішла додому. Сьогодні у неї було ще багато справ. Була спокійна, мала тверезу голову.
Всеволод вже встав і, як сновида, вештався по кухні, не знаючи, де що лежить і що йому поснідати. Мовчки зробила йому каву і канапки, а сама не могла дочекатися, коли він вже нарешті піде з хати. Так… Здається, вже пішов. Слава Богу. Ні, вернувся, щось забув. О, завелася машина. Все. Похапцем стала складати валізу. Тільки найнеобхідніше і найдорожче, те, що в’язало її з колишнім життям. І жодної коштовної цяцьки, подарованої чоловіком. Боже борони. Так… Валіза складена. Про всяк випадок заховала валізу в шафу. Тепер на вокзал за квитком. Задзвонив телефон. Хто б це міг бути? Зняла трубку.
– Алло!
В трубці голос матері.
– Ірен! Мені дуже зле. Я вмираю. Може ти зайдеш? Батько пішов на роботу. Приходь, поговоримо.
– Ви не туди дзвоните, пані. Треба покликати вашого особистого лікаря. Він від всіх хвороб вилікує. А мені ніколи. Я дуже поспішаю.
– Що там у тебе?
– Нічого. Просто мені ніколи.
– Тоді може я до тебе прийду?
– Ні, пані, мене не буде. По-моєму, вчора ми поговорили цілком достатньо. Досить розмов.
– Ірен! Ти не права.
– Звичайно, звичайно, я розумію. Але я не хочу знову ворушити весь цей бруд. Все. Я вже пішла.
«Чого їй ще від мене треба? Господи, допоможи мені! Не покинь мене в мій вирішальний час. Допоможи мені, Матінко Божа!»